Анатолій Удод , Проект в'їздного знаку міста Леб... , В'їздний знак міста , Вход в сквер , Вход в сквер , Тренеры. , Вхід до Школи №1 , Художественній музей , На юбилее Леднева Д.Я. , Троян Анатолій Григорович ,
На камені вічності (Василь Пазинич) , Город глазами иностранного туриста , Змінено назви вулиць в Лебедині , Как помочь мужу стать успешным? , Советы для Вашего успеха , Депутати по вулицях , ГРАФІКИ прийому громадян з особи... , Графік вивозу побутовиз відходів... , Сергей Рахманинов в Лебедине , Статут територіальної громади ... ,
Навігація
ПРИЙМАЛЬНЯ ГОЛОВИ

ВИ ЗАПИТУЄТЕ -
ГОЛОВА ВІДПОВІДАЄ

Приймальня міського голови

ІНТЕРНЕТ-ПРИМАЛЬНЯ


Последние комментарии
Новости
Нарешті це сталося ! ...
Крок влади можливо вір...
це не просто справедли...
Хочу присоединится к э...
Гуманізм чи безпорадні...
Статьи
Я вот тоже занялась ис...
Собирались заехать на ...
Телефонная линия между...
- Будинок, у якому в 1...
По какому адресу распо...
Фото
Поезжайте, например, в...
Романенко,он был замеч...
Для [b]Амжад[/b]. Напи...
Добрый день. Можно по...
Да, еще стоит пока. Ум...
Страницы
Смотрю и плачу! Моя ба...
[b][big]Сертификаты ци...
[big][b][color=#3333cc...
Голосуйте за Голод Юви...
Олег Труфаненко, скор...

Последние статьи
Город глазами иностр...
Змінено назви вулиць...
Как помочь мужу стат...
Советы для Вашего ус...
Депутати по вулицях
До Вашої уваги :

Радио он-лайн


ИГРЫ


Праздники Украины

Гороскоп на сегодня

Начните день с просмотра своего гороскопа и неприятных сюрпризов станет меньше

Марія Петрівна Кулішенко





















Творець  добрих книг.


Марія Петрівна Кулішенко належить до тих людей, яких називають „дітьми війни”. Народилась вона у січні 1942 року в селі Михайлівка Лебединського району на Сумщині у родині сільського коваля Ромася Петра Яковича, який на ту пору воював з фашистами на фронтах Великої Вітчизняної війни.








Семья Кулишенко


Старшого сина Сашка та маленьку донечку Маняшу виховувала мати Анастасія Іванівна – мудра й проста, працьовита і ніжна сільська жінка.  Пощастило солдату  і його родині: він повернувся з війни  живим. Як і всі односельці, бідувала і сім’я коваля в той нелегкий для всієї країни час: давалися взнаки післявоєнна розруха, нестатки, голод. Щоб врятуватися від голоду, родина переїздить в 1947 році на Рівненщину, де мешкала сестра батька.

У мальовничих та історично відомих українських містечках Острозі і Дубно пройшло дитинство Марійки Ромась. Тут  вона пішла до школи, тут написала свої перші дитячі вірші. Доля нагородила її спостережливістю, художнім  мисленням і  смаком,  гарним   голосом і   здібностями  декламатора, а ще – поетичним хистом.

 Кулишенко

На свою малу батьківщину дівчинка повернулася через вісім років уже підлітком. Ветерани-вчителі Михайлівської середньої школи пригадують, що прибувши до їх навчального закладу учениця відразу привернула до себе увагу: відмінно навчалася, мала організаторські здібності, відзначалась справедливістю і чуйністю до товаришів. Крім того, вона підкорила і друзів, і вчителів своїм дзвінкоголосим співом, вмінням складати вірші та декламувати їх. Тому її відразу обрали до редколегії літературної стіннівки, та й не дивно, адже уроки літератури були для неї найулюбленішими. На них вона сміливо давала оцінку подіям, літературним героям, а свої думки і погляди підкріплювала власними поетичними рядками.
Вчителька української мови та літератури А.М. Кузнєцова, відзначивши поетичний хист учениці, порадила серйозно зайнятися літературою, а її вірші заносились до шкільного альманаху, вміщувались у стіннівці.

Пригадую березень 1960 року: відбувався районний огляд художньої  самодіяльності учнів. Виступає десятикласниця Михайлівської школи  Марія Ромась. Проникливо і натхненно звучать рядки про рідне село. В них відчувалось своє, авторське, що притаманне людині з поетичною душею, ставлення до всього, що оспівує вона. Голова журі Д.І. Стеблянко звернулась до мене:
- Ось вам кандидат до районного літоб’єднання.

Так Марія Ромась стала однією із тих багатьох закоханих у поезію і літературу, що відвідували літоб’єднання при редакції районної газети „Соціалістичне життя” (воно було створене в жовтні 1956 р. і вже мало певний досвід своєї діяльності. На той час в ньому „прорізались”  поетичні голоси таких, нині відомих поетів, як Євген Васильченко, Анатолій Таран, Дмитро Ледньов, Валерій Полянський, Владислав Бойко (Василь Шукайло). Опікував самодіяльних авторів Кость Гордієнко – відомий український письменник, пізніше лауреат Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка).

Ось у такій літературній сім’ї набувала знань і формувалась особа майбутньої поетеси.
Ставши студенткою Лебединського педучилища, дівчина продовжувала відвідувати літоб’єднання.
Після закінчення шкільного відділу педагогічного училища, Марія Кулішенко (прізвище по чоловікові) з головою поринула у справу виховання дітей у школах №1 та №6 міста Лебедина. Відчувала, що життя вимагає нових знань, тому вступає до Луганського педагогічного інституту на заочний відділ, який успішно закінчує, одержавши диплом викладача географії.

Валерий и Мария Кулишенко

Обмаль часу (навчання, робота, сім’я, власні діти, художня самодіяльність) не відриває її від поезії. Марія Петрівна не зраджує Слову. З-під її пера з’являється ряд творів на різноманітну тематику, які збираються в її власному авторському архіві до певного часу.  Кількість творів зростає особливо в той час, коли викладач географії  і педагогіки працює з молоддю в педагогічному училищі. Все частіше її поетичний доробок „проривається” на люди.

Наприкінці 80-х років погіршується стан здоров’я Марії Кулішенко, через що вона змушена була залишити викладацьку роботу і вийти на пенсію по хворобі.
З’являється багато вільного часу. Розпочинається тісне співробітництво з місцевими газетами „Життя Лебединщини”, „Будьмо разом”, обласною дитячою газетою „Бім-Бом”. Все  частіше з’являються її поетичні і прозові твори на шпальтах цих та інших газет області.  Публікація їх – то своєрідні крила для творчого злету. Досвідчені літератори й газетярі допомагали авторці відточувати свою майстерність, радили,  по-дружньому підказували.

Торуючи доріжку до редакції, Марія Кулішенко опановувала секретами журналістської професії, глибше осягала цю нову для неї сферу інформаційної діяльності. В 1997 році вона стала членом Національної Спілки журналістів України.

Поява її публікацій на сторінках газет привертає увагу читачів своєю правдивістю, принциповістю, художньою майстерністю. Авторку взнали, оцінили її творчість, полюбили її стиль. Її публікації на моральну, побутову, педагогічну тематику, поезії про природу рідного краю, трударів Лебединщини, про  дітей і молодь, про Україну і прийдешні зміни в ній глибоко хвилюють її земляків. Вони висловлюють це в листах до авторки, до редакції, в особистих зустрічах з нею.

У 1995 році до піввікового ювілею Перемоги у Великій Вітчизняній війні журналістка видала свою першу поетичну збірку „Пам’ять”, яка стала щасливим стартом до перемог на ниві  літератури. За десять років у різних видавництвах вийшли з друку ще три досить вагомі і цікаві книги Марії Кулішенко: „Осінній передзвін”,  „Жіночі таємниці” та збірка для дітей „Бабусина корзина”.
Отже, журналістка і письменниця  (я не побоюсь цього слова: саме – письменниця) має досить вагомий літературний доробок – чотири книги.

П’ята книга авторки „Добруша” – це друга її книга для дітей. І не лише: вона знайде шлях  і до  сердець дорослих. Але, в першу чергу,   це - книга для юних читачів. Відомо, що в нашій країні зовсім мало  книжок на дитячу тематику. Адже писати для  дітей і про них – треба також добре, як і для дорослих, тільки – ще краще.

Пам’ятаючи це, Марія Петрівна з величезною старанністю і відповідальністю  взялася за написання нової збірки. Треба сказати, що перша спроба – видати книгу для  дітей – була досить вдалою: „Бабусину корзину” сприйняли з великим захопленням і діти, й дорослі. Вихователі дитячих установ, вчителі шкіл використовують її під час ранків, занять, уроків. А батьки вважають її посібником для сімейного виховання. Отже, головна мета твору – сприяти вихованню майбутнього патріота вільної і незалежної  України – досягнута. У цьому перемога письменниці.

Певен, що і в цій новій книзі – „Добруша”,  авторка знову буде на висоті успіху. Бо зміст творів близький кожному – малому і дорослому, мова – проста і зрозуміла, стиль – дохідливий і ясний. Щождо  суто літературних прийомів і форм – вони майстерні і досконалі.

Немає сенсу переповідати твори, але скажу, що серед них є і необхідні молодим мамам (цикл колисанок), і вірші, казки та оповідання для дошкільнят, і серйозні та гумористичні твори для молодших школярів і підлітків. Головна їх мета – виховання доброти, скромності, працьовитості, чесності і любові до людей, всього прекрасного й живого, що притаманне справжньому Громадянину України.

„Добруша” має і велику пізнавальну цінність: вона знайомить дітей з різними куточками, регіонами та природно-ландшафтними районами України: її столицею Києвом, Слобожанщиною і Донбасом, Кримом і Карпатами, Дніпром і Чорним морем і, звичайно, зі своїм рідним краєм. Всі вони  однаково рідні і близькі українським людям.

Книга добре ілюстрована, художньо приваблива,  грає веселковою палітрою.
Бажаю тобі, любий читачу, приємної і цікавої екскурсії по сторінках нової книги Марії Кулішенко, якій авторка дала світлу і душевну назву „Добруша”. Хай вона стане тобі добрим супутником  у житті, порадником у складних життєвих ситуаціях і предметом насолоди в години вільного часу!

Наприкінці традиційне побажання  авторці: хай Бог дає здоров’я, сил і снаги! Земляки чекають від „Лебединської Лесі Українки” нових творів – цікавих, захоплюючих, правдивих, повчальних, одним словом – читабельних і улюблених!


Володимир П’янков,
керівник Лебединського літературного
об’єднання 50-80 років, член Національної
Спілки журналістів України.


РОЗДІЛ 4
Осінній передзвін

***
Знову листя в природі горить золоте...
На серпневий поріг уже осінь ступає.
Закінчилося літечко тепле, святе.
Кожен ранок вже холодом день зустрічає.

Червоніють кетяги калини в гаю.
Журавлі до відльоту вже молодь готують.
З тихим смутком над річкою довго стою,
А осіннії дні вже про зиму віщують.

Полетить у минуле цей рік і цей день...
Так шкода, що в життя йде непрохана осінь.
Хоч багато про неї існує пісень,
Та у Бога усі чомусь літечка просять.

Мила осінь! Ти так непомітно прийшла!
Навіть в річці від суму вода потемніла.
Спершу ти у природі стежину знайшла,
А за нею - до серця мого і до тіла.

Називають в народі багатством літа...
Та, коли ти на осінь свою поглядаєш,
І у коси нитки сивина запліта,
Ти літа вже свої тягарем відчуваєш.


1994 р.


Зачем спешите, годы?

Зачем спешите, годы, и куда?
Исчезнуть в прошлом, чтобы не вернуться?
И нас с собой несете всех туда,
Где никогда нам больше не проснуться.

Все на земле повторится не раз:
Зима, дожди, весенние рассветы...
Но никогда не будет больше нас
На этой замечательной планете.

Но годы нам нельзя остановить
И не вернуть прошедшие, конечно.
Вот потому и надо жизнь прожить
Красиво, честно, бережно, успешно.

Чтоб все же в жизни будущей о нас,
Хоть кто-нибудь да вспомнил добрым словом.
И это нужно заслужить сейчас,
А не тогда, как в мире будем новом.


1996 г.


























Подарунок долі

Немов живі волошки в полі,
В очах твоїх хлюпоче неба синь,
Як найдорожчий подарунок долі,
Як бистрої ріки бурхливий плин.

Милує погляд чуб твій сивий,
Що пеленає хмаркою лице,
І, як туман, ледь дихає грайливо,
Скуйовджений легеньким вітерцем.

Твою струнку поставу бачу
І здалеку її вже пізнаю.
Ходу стрімку, не по роках юначу,
На відстані я чую і люблю.

Хай дещо вицвіли волошки
В твоїх ясних допитливих очах,
І чуб вже втратив пишність трошки,
І втома тягарем лежить в плечах,

Та знай, мій любий, це усе - дрібниці,
Лиш був би в мене ти, а в тебе я була,
Було б у нас здоров'я, наче з криці,
І осінь довше б золотом цвіла.


1996 р.

Осінній передзвін


Звучить в природі знову передзвін
Веселий і сумний, срібноголосий.
Звучить і проситься у душу він,
Як пісня, що співа красуня-осінь.

Видзвонює кленовий багрянець
Серед беріз чарівних, златокосих,
Сумує тихо, що красі кінець,
Що прийде скоро зовсім інша осінь.

Звучить осінній милий передзвін...
А в серце смуток проситься і туга,
Бо відзвенить з опалим листям він,
Хоч буде осінь, але зовсім друга.

Та передзвін нагадує весну,
Що у дзвіночки дзвонить стоголосі
І шле надію, радісну, ясну,
Що буде золота ще довго осінь.


1995 р.

Хай пісня буде

Коли жила я в батьківському домі,
Село моє дзвеніло від пісень.
По вечорах звучали вже відомі
Й нові пісні лунали кожен день.

Один куток виспівував "Калину",
"Смуглянка" до небес в другім неслась,
А третій так журився за тим милим,
Якого ждать дівчина присяглась.

Співали у селі щодня дівчата,
І в полі пісня, як струмок, лилась.
Тоді співала майже кожна хата
У свята, в будні, у вечірній час.

Співучий наш народ на Україні.
Та що з ним раптом трапилось тепер?
Це диво, як почуєш пісню нині.
Невже характер наш співучий вмер?

Ми ходимо до друзів на гостину,
Хтось і до нас на вогник забіга.
Здавалось, коли випита чарчина,
То після неї кожний заспіва.

Та де та пісня? Точаться розмови,
Екран мига, магнітофон горла...
А як хотілося мені, щоб знову
У нас кругом душевний спів лунав.

Щоб ввечері зігріла серце пізня,
Що лине від дівочої душі,
На вулиці далекій рідна пісня,
Не різали слух записи чужі.

Прошу вас, земляки і добрі люди!
Традицію згадаймо золоту:
Нехай у будні й свята пісня буде,
Нехай поверне радість нам святу.


1992 р.


Елегія

Засинає ріка в надвечір'ї бузковім,
У задумі дрімає густий верболіз.
Запишалась калина в віночку святковім,
Серце цвітом весільним бентежить до сліз.

Ніч прийшла і розсипала зорі у воду,
Повний місяць яскравий по небу пливе.
А дівчина марнує цю весну і вроду -
У надії на зустріч з коханим живе.

Де ти ночі весняні гуляєш, юначе?
Чом від тебе немає ніяких вістей?
Невже серце не каже, що дівчина плаче,
Що й калина у гаї заждалась гостей?

Наче змовились всі соловейки у гаї:
Не змовкають лукаві всю ніч ні на мить.
Вже й зоря зайнялась в світанковім розмаї,
А серденько дівоче не спить і болить.

На світанку прокинувся вітер грайливий,
Пестить ніжно калину, обтрушує цвіт...
Місяць зорі зібрав, як господар дбайливий,
Перші промені сонячні бризнули в світ.


1993 р.

Если

Если ты грустишь чего-то, милый,
Грусть твоя становится моей.
Если ты веселый - день унылый
Кажется мне сразу веселей.
Если ты страдаешь от недуга,
Без раздумий на себя возьму
Недуг твой. Как верная подруга
Все твои страданья я пойму.
Если вдруг тебя беда постигнет,
Я ее с тобою разделю.
Пусть лишь в жизни этой не погибнет
Все, чем я живу и что люблю.
Если вдруг тебя забросит случай
Далеко, на самый край земли,
Прикажу себе я быть везучей
Чтобы разыскать тебя вдали.
Если так случится в жизни этой,
Что тебя оставят все друзья,
Ты послушай моего совета:
Даже и тогда стонать нельзя.
Если утром вместе с ранней зорькой
Радость вспыхнет для твоей души,
Ты со мной скорей, как хлебной коркой,
Поделиться счастьем поспеши.
Если встретишь ты меня улыбкой,
Я отвечу тем же всей душой.
Ты меня люби, как прежде, пылко,
И у нас все будет хорошо.


1987 г.

Горобина

Горобина убралася в намисто,
Красується на сонці під вікном.
Виблискують яскраво поміж листом
Важкі кетяги зрілим бурштином.

А в пам'яті, ще зовсім недалекій,
У білий цвіт заквітчана була.
Їй про кохання клекотів лелека,
Вона, мов наречена, вся цвіла.

Всім дарувала аромат чарівний,
Щасливо шелестіла між дерев,
Пишалася поставою царівни,
В намисті запишалася тепер.


1994 р.

Проста істина

Хто чекати так ще вміє сина
Із далеких і тяжких доріг?
Тільки мати, тільки ненька рідна
Рушника простелить на поріг.
Стріне тебе втомленого дуже,
В хату до світлиці заведе,
Вислухає сповідь твою, друже,
Нагодує й спати покладе.
Хто іще прощать образи вміє,
Зло й жорстокість дітям так своїм?
Лиш побачить їх - уже ясніє
Поглядом і мудрим, і простим.
Хто ще так зуміє зрозуміти
Прикрощі падінь і біль розлук,
Безталанну душу відігріти
Серцем і теплом шершавих рук?
Добрі й нерадиві діти знати
Мусять, що є істина проста:
Доки є на світі їхня мати,
Є і материнська доброта.
Хай же бережуть вони й цінують
Безкінченно рідну й дорогу
Матінку і руки хай цілують
Ті, в яких вони завжди в боргу.


1988р.

Я тебе від себе не пущу

Пломеніють в полі но пшениці
Маки, наче вогники ясні.
І волошок голубі очиці
Прямо в душу дивляться мені.

Цю блакить у неба голубого
Узяли ці квіти польові,
Жар червоний сонечка святого
Маки випромінюють живі.

Я зберу букет чарівних квітів
І тобі, мій милий, принесу,
Щоб забув про всіх жінок на світі,
Подарую тобі цю красу.

Хай вогонь, що в маках так палає,
В серці твоїм буде назавжди.
Хай воно остуди не зазнає,
Не зазнає зради і біди.

Хай волошок ця блакить небесна
У очах твоїх завжди цвіте.
Хай до нас іще приходять весни.
Хай не згасне почуття святе.

Я зварю напій з цих квітів милих
І тебе таємно пригощу,
Щоб тебе лукаві не любили.
Я тебе від себе не пущу!


1982 р.

Сумна мелодія

Скидає лист багряно-золотий
Чарівна осінь, плачучи дощами.
Природі вигляд скромний і простий
Знов повертає довгими ночами.

Мелодія осінньої пори
Весела і сумна, і величава
Скінчилася, і більш не чути гри,
Що для душі і серця так звучала.

Лиш плаче дощ за вікнами рясний,
Свій біль і жаль сльозами виливає,
А випаде в цю пору день ясний,
І радість, наче скрипка, оживає.

Навколо чорно-сірі кольори:
Дороги і поля, і рік заплави.
Подекуди поблискує з гори
Ще гілочка із листям золотавим.

О, неминуча і сумна пора,
Як тяжко всім тебе переживати!
Тебе лиш непосида-дітвора
На затишок не хоче ще міняти.

Мелодія сумна, як біль душі,
Звучить і плаче з вітром і дощами,
І сірі дні, мов радощі чужі,
Кудись летять за довгими ночами.


1995 р.

Хочу я знайти зорю небесну


Глянь, коханий, ніч яка надворі!
Небо все іскриться у зірках.
Відбиваються яскраві зорі
На воді в озерах і ставках.

Зорепадна ніч оця серпнева
Зорі розсипає з висоти.
Падають, розбризкують із неба
Іскорки на ліс поля й сади.

Покотилась зірочка яскрава,
Залишивши за собою слід.
Де вона упала? В пишних травах?
Я знайду її, хоч обійду весь світ.

Може, з зірочками кращу долю
Посила Господь з небес святих,
І, хто знайде їх у чистім полі,
Буде щасливішим від усіх?

Хочу я знайти зорю небесну,
Щоб синам її подарувать.
З нею в душах їх нехай воскресне
Доброта, любов і благодать.

Хай вони самі щасливі стануть
І нещасним часточку дадуть
Світла і тепла, яке дістануть,
Від зорі, що осява їм путь.


1990 р.

Берегите любовь

Не все умеем мы беречь любовь
И думаем, что это чувство вечно,
А, если и пройдет - вернется вновь,
И можно с ним играть легко, беспечно.

К одним она приходит много раз.
Они ее меняют, как монету.
К другим лишь раз любви приходит час,
И он подобен солнечному свету.

Кто дорожит любовью с первых встреч,
Тот ей угаснуть не дает, поверьте,
Он это чувство сможет уберечь
И пронести его до самой смерти.

Уйдет любовь - оставит в сердце боль,
Что, как стрела, его порой пронзает.
И кажется, туда бросает соль
Тот, кто о боли этой давней знает.

Ушедшую любовь не возвратить,
Но и из сердца выбросить нет мочи.
Уйдя, она не даст спокойно жить -
Напомнит о себе средь дня и ночи.

Угасшую любовь трудней разжечь:
Попытки эти сердце обжигают,
Ведь не раздуть огонь сгоревших свеч,
О нем лишь запах нам напоминает.

Уснувшую любовь не разбудить,
И сон ее тревожить зря не надо.
Возможно, сможете еще любить,
И пусть она не будет в том преградой.

Советую любовь свою беречь,
Чтоб не пришлось о ней ночами плакать,
Чтоб фото не пришлось с обидой жечь,
Чтоб ваша жизнь не превратилась в слякоть.

1997 г.

Покинута хата

У зарослім садку під горою
Перекошена хатка стоїть.
Гірко стогне нічною порою
І роками вже зовсім не спить.

Їй вчувається тиха розмова
Між стареньким подружжям вночі,
І, здається, потріскують дрова,
Як раніше колись у ночі.

А то раптом заплаче дитина -
Троє ж їх у цих стінах зросло.
Хата мріє, що прийде година,
І приїде з них хтось у село,

Бо живуть же десь тії нащадки,
Менша донечка й двоє синів.
Чом не їдуть до рідної хатки,
Щоб їх сміх ще у ній забринів?

Зруйнувався вже зруб на криниці,
І паркан вже розсипався геть.
Сумно дивляться вікна-очиці:
Вже й до стін підбирається смерть.

Не потрібна хатина нікому,
Хоч би хто-небудь став на поріг.
У низькому поклоні земному
Поклонилась би хата до ніг.

Як сторожа забутої хати,
На горі почорнілі хрести,
Під якими лежать батько й мати:
Треба ж хату комусь стерегти.


1993 р.

Хризантемы

Все цветы приморозило ночью в саду:
Георгины и астры, левкои и розы.
По тропинке, тоскуя, я садом иду,
Как безжалостны вы и жестоки, морозы!

Почернели листочки, поникли цветки,
А вчера еще ярким огнем полыхали,
Лишь белеют, как снег, хризантем лепестки -
В этот первый мороз здесь они устояли.

С виду хрупкие, нежные, как кружева, -
Их развесила в зелени листьев природа.
С тихим трепетом к ним подхожу чуть жива,
Восхищаясь цветением их в конце года.

Замерев, наклоняюсь к отважным цветам,
Согреваю теплом своих рук и дыханьем.
Умереть здесь от холода я им не дам,
А они мне помогут в сердечном признанье.

Аромат их с горчинкой полыни чуть-чуть
Всей душой я вдыхаю и чувствую сразу:
Смелость их на тебя мне поможет взглянуть
И сказать для обоих так важную фразу.

1960 г.

Їм серця частку віддаю

Затріпотіло літо вдаль крильми,
І знову у природі вересніє,
Дзвінок шкільний вже кличе нас з дітьми
За парти в клас, і на душі ясніє.

І перша позолота у гаю
Це щастя бачити дітей дарує.
Щодня їм частку серця віддаю,
Життя шкільне для мене знов вирує.

З любов'ю їх вестиму по стежках,
Яких мені вже не забуть ніколи,
Щоб світ відкрити вкотре у книжках
Тій милій дітворі, що йде до школи.


1974 р.

Дэзи

Оставлена любимая работа -
Недуг надолго уложил в кровать,
С утра одна. Лишь забегает кто-то
На несколько минут тоску унять.

И вдруг решенье осенило, словно:
Мне нужно завести себе щенка!
Хоть я слаба, но будет, безусловно,
О нем забота, лучше чем тоска.

И вот в руках моих дрожит комочек -
Пушистый черно-белый колобок.
Пищит беспомощно: он кушать хочет.
Пустила на пол - валится на бок.

Ползет смешно он к блюдечку с едою,
Лакает неумело молоко.
Купаю его теплою водою,
А он скулит: так мама далеко.

Дала щенку я сразу кличку - Дэзи,
Что нравилась из старого кино.
Впервые позвала и вижу - лезет,
Как будто знает кличку и давно.

Так начались заботы о животном...
Щенок мой рос, учился и умнел.
Ходил гулять на поводке добротном
И навыками друга овладел.

Теперь из Дэзи нашей возмужала
Любимица семьи и всей родни.
Я с нею все невзгоды побеждала,
И одиночества скорей летели дни.

Спасибо тебе, друг четвероногий,
За то, что мне помог преодолеть
Барьер в себе, болезни и тревоги
И дал мне силы слабого согреть.


1993 г.


Елегія

Зимовий вечір стукає в вікно,
І блідий місяць в шибку зазирає,
З тобою ми далекі вже давно,
А серце часом с жалю замирає,
Що юність вже відквітла, наче сад,
І промайнула іскрою від сонця,
Що з неї й мить не вернеться назад.
Лиш той же місяць дивиться в віконце...


1979 р.



Подаруй

Подаруй мені милий, цей світ,
Що під дахом небесним вирує,
Ясні зорі і яблуні цвіт,
Що духмяним цвітінням чарує.

Подаруй мені вірну любов,
Що горить, мов у небі зірниці,
І світанок, що займеться знов,
І розплющені ранку очиці.

Подаруй мені ніч весняну,
Від якої так серце тріпоче,
І стежину у сад росяну,
Що з'єднати закоханих хоче.

Подаруй мені радість життя,
Бо без неї не хочеться жити.
Я довірюсь тобі, мов дитя,
І тебе буду вірно любити.


1970 р.

Плаче жалісно дощ...


Плаче жалісно дощ за вікном,
І по склу його сльози стікають.
Заколисані вже тихим сном
Всі щасливі, давно спочивають.
Чом же гірко так плаче цей дощ
І на мене цей сум навіває?
В скло хлюпоче, немов із пригорщ,
Побивається, наче щось знає.
Може, хоче розвіять свій біль
Чи весняні накликати грози?
Може проситься в хату, в постіль,
Щоб зігрітись і висушить сльози?
Я так хочу його зрозуміть,
Біль душевний навпіл розділити,
Бо душа і у мене болить
Так, що часом не хочеться жити.
Треба дати пораду йому,
Вгамувати пекучі тривоги,
Ось у теплі долоні візьму
І внесу його в хату з дороги.
- Свої сльози скоріш осуши
І повисни хмаринкою в хаті.
Що турбує тебе? Розкажи.
От біда! Ти не вмієш сказати.
Зараз вип'ю твоєї води
І про все, що пече тебе, взнаю.
Зрозуміло: прийшов ти сюди,
Щоб зустрітись з весною в цім краї.
Тобі жаль, що ти рано проливсь,
А кохана весна ще в дорозі?
Ось чому ти отак зажуривсь,
Краєш душу і ллєш гіркі сльози.
Милий дощику, ти підожди!
Всі закохані часто страждають,
Та опісля розлуки завжди
Щастям зустрічі їхні буяють.

1990 р.

Судьба

Словно издеваясь над тобою,
Твоей жизнью крутит злобный рок.
Вместе зо злодейкою-судьбою
Вновь преподает тебе урок:

- Если счастье обошло сторонкой,
Нет, выходит, в мире твоего.
Не для всех оно со славой звонкой,
Не зови и не ищи его.

- Покорись судьбе, живи, как нищий,
Крохи жалкие в награду получай...
Мы же все чего-то в жизни ищем -
Вдруг отхватим что-то внезначай.

Только это "вдруг" бывает редко
Для всех тех, кого покинул Бог,
Редко звякнет медною монеткой
Об истоптанный тобой порог.

А другие! Словно творог в масле:
В роскоши и всюду впереди,
Как свою заслугу, свое счастье
Выставляют гордо - погляди!

Но судьба изменчива порою,
От нее подвоха надо ждать:
С высоты толкнет вниз головою
И начнет тогда тобой играть.

Невезучие, живите веря, -
У судьбы сюрпризов - целый склад!
Ну, а жизнь - большая лотерея,
Не спешите отступать назад.

1992 г.



Пахне бузок

Пахне бузок під вікном,
Ніжним розливсь ароматом,
І напуває вином
Зустрічі бажане свято.

Знаю - прилинеш сюди,
Ніжно мене привітаєш.
Кроки легкої ходи
Чую - це ти поспішаєш.

Вже пригортаєш мене,
В очі цілуєш і в коси.
Щастя любові хмільне
Зорями падає в роси.

Віти бузок нахилив,
Нас прикриваючи цвітом...
Місяць зірки засвітив,
Вечір панує над світом.


1961 р.

На душе так тоскливо


Надоедливый дождь моросит заунывно,
По стеклу в три ручья его слезы текут.
На душе так тоскливо, так мрачно, противно,
А часы даже в эту погоду идут.

И уносятся дни нашей жизни короткой,
Хоть дожди проливные идут, хоть туман.
Я гляжу - ты уже с поседевшей бородкой,
А недавно был юный... Вот жизни обман.


1988 г.

Осінній етюд

Яблуками спілими надворі
Знов запахла осінь златокрила.
Листя золотого чисті зорі
У зелених шатах засвітила.

Срібна пряжа бабиного літа
На осонні іскорками сяє.
І скупим промінням ледь зігріта
Ще хлюпоче річечка під гаєм.

У осіннім небі хмарки дальні
В світлі сонця ніжно рум'яніють.
Голоси птахів з гори печальні
Сум розлуки з ними в серце сіють.

Таємничість осені п'янкої
Напува настоєм терпкуватим
І під звуки музики дзвінкої
З листопадом почина кружляти.


1995 р.

Грусть

Улетел сентябрь быстрой птицею
В неизвестные мне края.
А за ним летят вереницею
Листья желтые - боль моя.

Грустно видеть мне увядание
Пышной осени золотой.
Мне тоску несет расставание
С этой радостью, с красотой.

Не спеши к зиме, солнце милое,
Не жалей тепла и лучей.
Без тебя вокруг - все унылое,
Перестал журчать и ручей.

Листья желтые в воду падают,
Их теченье уносит в даль.
Больше взгляд они мой не радуют,
Они  - грусть моя и печаль.


1995 г.


Епілог

У кожної людини у житті
Приходить час, і настає хвилина,
Коли позиції своїй в бутті
Оцінку об'єктивну дать повинна.

Як на терезах зважити усе:
Те добре, що зробила на цім світі,
А також те, за що свій хрест несе,
Якій облуді й як попала в сіті.

Нехай же совість - внутрішній суддя -
Арбітром буде строгим і жорстоким,
І, як на сповіді, хай прийде каяття
З сльозами, що приносять серцю спокій.

Хай ця хвилина в кожного із нас
Наступить вчасно, аби мали змогу
Все зважить і в запасі мати час,
Щоб знять з душі гризоту, біль, тривогу.

1995 р.

Сни

Уже давно я не працюю в школі,
Та кожну ніч спішу я на урок.
Бентежна згадка вчительської долі -
Щоночі, майже, сон цей, наче рок.

То сниться, що спізнилась на роботу,
І вже директор з докором стріча.
Мене пече і сором, і гризота
За те, що провинилась, мов дівча.

Буває сниться, що нема конспекту,
І я не знаю, як вести урок,
Ступаю боязко до кабінету,
Та все пригадую, бо знаю назубок.

А іноді не свій урок проводжу
І в сні тривожусь, чи все так роблю,
Та знову вихід правильний знаходжу,
Бо цю роботу знаю і люблю.

Ось завуч на урок спішить до мене,
Але його я зовсім не боюсь.
Він пише щось у зошиті зеленім,
Що все гаразд, я впевнена чомусь.

У піт і жар мене той сон кидає,
В якім комісія із Києва трясе,
Усіх підряд, тут виключень немає:
Вона про всіх нас знати хоче все.

...Тривожний сон цей довго пам'ятаєш,
Бо ці комісії насправді пережив.
Подібним перевіркам ціну знаєш,
Хоч справу чесно все життя робив.

Ще, мабуть, довго снитиметься школа,
Уроки, свята - радісна пора...
Нехай не сниться страх і зло ніколи,
Хай краще сниться мила дітвора.


1992 р.

Згадай ту осінь

Поглянь на ці берізки в златі,
Що душу й погляд гріють, мов любов.
Величні і по-царському багаті
Нагадують про юність знов і знов.

Згадай ту нашу першу осінь,
Що краєм позолоченим брела,
І, наче хором стоголосим,
Звучала в серці й сонячно цвіла.

У згадці дні ті неповторні
Живуть, хоча далеко відійшли.
Тих днів мелодії мажорні
Кохання наше в осені знайшли.

Як радість, як любов невгасна,
Як срібних струн для серця мила гра,
Хай прийде знов до нас прекрасна
Із юності осінняя пора.


1996 р.

Дорогая ткань

Нынче из синтетики все в моде -
Трикотин, плащевка и шелка.
Пестро, ярко и практично вроде:
Купишь вещь, так хватит на века.

Но синтетика и в зной, и в холод
Доставляет много всем хлопот.
Не смотря на все, село и город
В плен к себе синтетика берет.

А меня за ситец жжет обида:
Почему у нас в загоне он?
Как и хлеб, простой и скромный с виду,
В зарубежье всюду вознесен.

Эта ткань мне дорогая с детства -
Вырастали все тогда мы в ней.
И сейчас приятно мне одеться
В ситцевые платья наших дней.

В них себя ты чувствуешь уютно,
Ведь они нарядны и легки.
И уверена я абсолютно,
Что одежда эта всем с руки.

Мы пренебрегаем ситцем, люди,
За заморским тянемся тряпьем,
Так ведь и совсем, гляди. забудем,
Что в стране мы ситцевой живем.


1986 г.

Боюсь

Є в моїм житті скарбів багато,
Втратити які я так боюсь.
Намагаюсь зберігать їх свято
І по-справжньому на них молюсь.

Перш за все, боюсь свій рід забути,
Розгубити рідне і близьке.
Докір від рідні гіркий почути,
Що роблю щось підле і низьке.

Все життя я втратити боюся
Той куточок рідної землі,
Де колись цей дивний світ матуся
Розкривала донечці малій.

Ще ім'я боюсь заплямувати,
Що відоме людям на весь світ,
Бо його носила Божа Мати -
Усього жіноцтва честь і цвіт.

Так боюся втратити надію
Й віру в справедливість і добро,
Доки зустрічаю їх - радію,
І спокійне все моє нутро.

Дуже загубить боюсь дорогу.
По якій я все життя іду,
І посіять цим в душі тривогу,
Від якої ліків не знайду.

Ще боюся, щоб онуки й діти
Не забули, де коріння їх,
І призначення людини в світі,
Заповідей Господа святих.

Вірних друзів розгубить боюся.
Буть стараюсь вірною їм теж.
Я від них в житті багато вчуся
І за дружбу вдячна їм без меж.

Та, чи можна все перелічити,
Що в житті нам треба берегти,
Ради чого уже варто жити,
А як треба, то й на смерть піти?


1995 р.

Люблю


Если ночью, бывает, не сплю,
Привожу свои мысли в порядок.
Как же много я в жизни люблю:
Этой ночи бессонной остаток,

Утро раннее и тишину,
Что еще не успела проснуться;
Сквозь гардину смотреть на луну
И до хруста в костях потянуться.

Я люблю запах ранней весны,
Когда в воздухе пахнет капелью.
Люблю лето, входящие в сны
В ночи зимние с лютой метелью.

Я люблю запах трав в летний зной,
Сено свежее с мятою в копнах.
Я люблю, чтобы ты был со мной,
Когда сумерки просятся в окна.

Я люблю, когда вечер и ночь
В небе звезды свои зажигают,
И когда чьи-то сын или дочь
Мать с работы свою поджидают.

Я люблю свежий хлеб на столе,
Испеченный своими руками,
Почему-то люблю с малых лет
Разговаривать со стариками.

Я люблю на клочечке земли
До десятого пота трудиться
И люблю наблюдать, как вдали
Над землею туман клубится.

Я люблю теплый дождик косой,
Что бывает весною и летом.
Иногда он идет полосой
Над моею зеленой планетой.

Я люблю чаепитье в саду
У друзей моих самых желанных.
Я всегда к ним с охотой иду:
Здесь к столу пригласят и незванных.

Я люблю, чтобы дети всегда
Собирались на праздник семейный,
И вполне я счастлива тогда -
Этот вечер ни с чем несравненный.




Я люблю не спеша прошагать
По родному селу, как когда-то,
К маме милой стремглав подбежать,
Одиноко стоящей у хаты.

Много в жизни чего я люблю,
Обо всем не могу сказать сразу,
Но себя постоянно ловлю
Я на том, что твержу эту фразу:

- Я люблю...

1994 г.

Журналіст

З олівцем і блокнотом спішить
До навколишніх селищ і міст
Той, хто спокоєм не дорожить,
Хто за фахом своїм - журналіст.

Хоч шуга навкруги заметіль,
Чи водою знесло з річки міст,
В дощ і спеку несе звідусіль
Людям вісті нові журналіст.

Справедливість і правду в борні
Він відстоє, бо він реаліст
І лишиться при цім на коні,
Недаремно ж бо він - журналіст.

Пахнуть фарбою шпальти газет,
Читачів в них приваблює зміст.
Бо у кожний найменший сюжет
Правди силу поклав журналіст.

І у мирнім житті, і в війну
Він - попереду, він - оптиміст.
Його завжди в дорогу складну
Надихає звання - журналіст.


1997 р.

Як запахло весною


Засиніла небес весняна височінь.
Для усього живого - це свято жадане.
Ожила, завесніла кругом далечінь,
Знову в ріст все пішло, у життя довгождане.

Свою силу весна у бруньки налила,
Напоїла їх соком, солодким, зеленим,
І мені молодої наснаги дала -
Знову Муза прилинула в гості до мене.

Мені хочеться разом про все написать:
Як скресають річки і гаї оживають,
Як весняна усіх напува благодать,
Як заснулі в душі почуття воскресають;

Як запахло весною у ріднім краю,
І як сонечко високо в небі сміється,
Як лелеки вертають на землю свою,
Як весняне тепло разом з дощиком ллється.

Як верба розпустила сережки рясні,
А під нею - закохані в парі воркують.
Почалися весняні, погожі, ясні,
Дні чудові, що радість і щастя дарують.

1994 р.

Март

Ушла зима - на север улетела,
Где сможет вновь разгуливать она,
А с ней ушли и холод, и метели.
У нас опять бурлит, поет весна.

Небес лазурь сверкает высотою
И нежной синевой ласкает глаз.
Своею необычной красотою
В окно стучится март, волнуя нас.

То бьет холодный дождь, то вьюга кружит,
То солнце так и брызжет с высоты,
Лучами яркими дорожки сушит,
И в лес зовут нас первые цветы.

Зима грозит назад еще вернуться,
Старается весну остановить,
Но все вокруг успело уж проснуться,
Грачи спешат к деревьям гнезда вить.

1992 г.

Із святом!


Радійте, люди, знов весна настала,
Видзвонює капіль і дзюркотить потік,
І пташечка в гаю защебетала,
Бо холод із зимою разтом втік.

Із Березнем, мої подруги милі,
З весняним святом квітів і жінок!
Для вас на голубому небосхилі
Гаптує сонце золотий вінок.

За вашу ніжність і жіночу ласку,
За вірність, скромність, працю, простоту
Хай вам дарують, наче дивну казку,
Кохані ваші серця теплоту.

За материнські всі безсонні ночі,
За мудру до дітей любов святу
Нехай завжди сміються ваші очі,
Хай діти цінять вашу доброту.

Хай вам сади буяють пишним цвітом,
Обновиться здоров'я, як весна.
Хай злагода і мир керують світом,
Хай рідним не загрожує війна.

Шановні матері, подруги, сестри,
Бажаю всім щасливими вам буть.
Цей день святковий весело провести,
Про всі проблеми хоч на день забуть.

Сплелись берізки косами своїми,
У хороводі веснянім пливуть,
І пролісками ніжно-голубими
Ліси і небеса для вас цвітуть.

1996 р.

Христово Воскресенье

Светлое Христово Воскресенье -
Ликованья час для всех сердец!
В этот неповторный день весенний
Сына воскресил Святой Отец.

Своего возлюбленного сына
Бог Отец на землю нам послал,
Чтобы жившим и тогда и ныне
Вечную он жизнь для всех снискал.

Знал Иисус свое предназначенье:
Должен умереть и в ад сойти,
Проявить перед Отцом смиренье -
Своей смертью всех людей спасти.

Знал он, что воскреснуть по Писанью
В третий день ему Отцом дано.
Значит, он умрет без колебанья,
Пусть свершится все, как и должно.

Божий Сын творил за чудом чудо,
Силой непонятною, святой...
Фарисеи, книжники, Иуда
Заключили сговор подлый свой.

Все они боялись этой силы
И задумали его убить.
Серебром Иуде заплатили,
Чтоб помог им план осуществить.

И Иуда за тридцатку предал
Своего учителя Христа...
Горечь от предательства изведав,
Счеты свел он с жизнью неспроста.

В пятницу Спасителя распяли,
Нарядили в терниев венок,
Били, унижали, оскорбляли...
Словом, издевались, кто как мог.

Умер на кресте Иисус страдая,
Страсти пыток стойко перенес.
Мучился он, кровью истекая,
Но, все вытерпев, не пролил слез.

А на третий день воскрес Спаситель!
Этот день мы славим и поем:
Всех от смерти спас наш Избавитель,
Воссияв в бессмертии своем!

1994 г.
У храмі

Як вічний пам'ятник Живому Богу,
Підноситься споруда ця велична.
Всіх закликає до її порогу
Таємна сила, надлюдська, магічна.
Недуги і самотність, горе, старість,
Скалічена душа сюди приводять.
Усі скорботні в храмі знайдуть радість
І благодать, які від Бога сходять.
Частіш людей сюди приводить віра
В прощення, божу милість і спасіння.
В людини зріє тут оцінка й міра
На скоєне - для каяття й прозріння.

Горять і плачуть скрізь по храму свічі,
І тьмяно світять образам лампади.
Так скрушно дивляться усім у вічі
Ті, хто страждав спасіння людства ради.

Цей погляд заклика проснутись совість,
Якщо вона ще є, але заснула.
У ньому - осуд і підтримка, й строгість,
Аби людина тут гріхи збагнула.

Коли у мене на душі гризота,
Що гнітить душу тягарем тривоги,
Я вірю, тут уляжеться скорбота.
Сюди мене саму приводять ноги.

Тут поглядом смиренним Божа Мати
Мене стрічає і гамує душу.
Пречистій Діві хочу все сказати,
Пораду мудру чути серцем мушу.

З проханням перед нею на коліна
Стаю я і схиляюся в поклоні.
З надією благаю про спасіння
Всіх рідних, простягаючи долоні.

Я знаю: Богородиця почує
Мої благання і молитву щиру.
Про це мені моя душа віщує
І зміцнює в мені надію й віру.

Від Матері до розп'ятого Сина
Йду боязко і все ж надію маю.
В покорі опускаюсь на коліна
І з страхом про одне його благаю:

-Дозволь тебе за всіх дітей просити:
Пошли їм свою милість і спасіння,
Навчи їх із тобою в серці жити,
Спокуси відверни, пошли прозріння.

...Одухотворено свіває півча,
Немов з небес звучання долітає.
Панує атмосфера тут довірча -
Така проста і, в той же час, святая.

Тут пахне воском, ладаном і храмом -
Цей запах своєрідний, неповторний.
Пливе димок від ладану туманом...
Чита молитви голос монотонний.

1995 р.

Іде Великдень

Заглядає знов весна в віконце
Хоч зима ще сніг в лице жбурля.
Так бажає вигрітись на сонці
Вистуджена за зиму земля.

Хоче теплим дощиком умитись
І під небом синім зацвісти,
Зеленню-травичкою покритись,
Хоче, щоб усе взялось рости.

Боязко пробилась під дворами
Зелень, хоч тепло бариться десь.
Вже Великдень он, не за горами,
Вість несе нам, що Христос Воскрес!

І несуть вербичку з храмів люди.
Через тиждень знову до небес
Благовіст звучати радо буде:
Веселіться всі - Христос Воскрес!

Воскреса навколишня природа,
Жовті серги звисли із берез,
Знов землі розквітне ніжна врода.
Все навкруг співа - Христос Воскрес!

Ось тепло наступить дружним фронтом,
Всі його ми будемо вітать,
Стане над весняним горизонтом
Знов ясна Господня Благодать.

1996 р.


Самотній птах

Із країв чужих далеких
Повернулись навесні
До мого села лелеки.
Принесли печаль мені.

Серце стислося скорботно:
Де ж лелечка молода?
Наш знайомий птах самотньо
Підлітає до гнізда.

Став у ньму він на ноги,
Не приховує біди:
Вже лелеченька з дороги
Не повернеться сюди.

Крає поглядом він небо
І журливо клекотить,
Кличе подругу до себе,
Адже треба в парі жить.


1988 р.
Людиною судилось мені бути

Я зіркою хотіла б засвітитись
У всесвіті для людства усього,
Як добра фея в снах чарівних снитись,
Нести добро від імені свого.

Чи скромною фіалкою у квітні
Всіх ніжним ароматом чарувать,
В руках дівочих, ніжних і тендітних,
Кохання квіткою живою трепетать.

Рікою б я стрімкою розлилася,
Водиці чистої моєї на весні
Хай досхочу б землиця напилася
І справжню радість принесла мені.

Я б сонечко у небі зустрічала
І дарувала пісню з висоти,
Якби я жайвором співучим стала...
За всі ці мрії, Господи, прости.

Людиною судилось мені бути,
Своєї долі хрест в житті нести,
Про мрії всі незбутні ці забути.
Зухвалість мою, Господи, прости.

1992 р.
Я море бачила


Я море бачила зимове -
Без краю поле крижане.
Заснуло до весни безмовне
І мертве вразило мене.

На серці в мене тяжко стало,
І я скоріше геть пішла,
А море наче здоганяло -
В теплі лиш спокій я знайшла.

Я влітку з морем знов зустрілась
І вдруге вражена була:
На сонці все воно світилось,
Немов веселка тут цвіла.

Ласкаві хвильки бігли дружно
В морську далеку синю даль.
А інші в берег бились пружно
І розсипались, мов кришталь.

А ще я бачила осінню
Бурхливу й темну глибочінь,
Що поглинала неба синю,
Без меж простору, височінь.

Таким було осіннє море,
Його я бачила згори:
Розбурхані морські простори
Під літаком, як звір, ревли.

Побачити я ще б хотіла
Морські пейзажі навесні!
І вже не раз туди летіла
Я чайкою в чарівнім сні.


1988 р.
Травневий ранок

Милий травень дарує світанок,
Що на сході рожево розцвів,
І голубить усіх теплий ранок
Цвітом дивним садів і гаїв.

Небо синє, мов проліски ніжні,
Де-не-де лиш хмаринки пливуть,
Наче з пуху - легкі, білосніжні,
Їх вітри в дальній край понесуть.

Грає соком брунатна травичка,
Перша зелень дерев і кущів,
Її миє цілюща водичка,
Що приносять травневі дощі.

Ранок сонечком хлюпа довкола,
І новий починається день...
А душа навесні, як ніколи,
Просить світлих, щасливих пісень.


1988 р

Звучать бандури

Заквітчав у вінки білосніжні
Травень щедрий сади і гаї.
Заспівали над Пслом струни ніжні,
Аж принишкли в саду солов'ї.
Котить вітер тихесенько хвилі,
Шелестить навкруги верболіз.
Линуть в небо мелодії милі,
Серце й душу бентежать до сліз.
О, бандуронько, срібнії струни,
Нащо краєш ти серце моє?
Краще вимоли в бога фортуни,
Може, трохи й для мене десь є.
Твої струни легенько торкаю,
А ти плачеш, мов боляче б'ю.
Хай же срібні веселої грають,
Досить болю на душу мою.
Усміхнулося сонечко з неба,
І бандури над Пслом ожили:
Всім весняного настрою треба,
Щоб серця почуттями цвіли.
І поніс вітер пісню на крилах,
Пісню юності, щастя й весни.
Загойдалася радість на хвилях,
Мов відлуння живої струни.
В українських костюмах святкових,
Мов калина, капела цвіте,
Біля Псла, серед трав смарагдових,
Вона славить мистецтво святе.


1979 р
А цвіт летів

Духмяним і солодким ароматом
Акація квітуча зустріча.
Ми п'єм його допоки вже сприймати
У нас обох більш сил не вистача.

Згадай, як млосно він дурманив душу:
Від нього аж крутилась голова...
А цвіт летів, мов сніг, у літню сушу
І все навколо білим укривав.

Акація - минуле наше давнє,
Тоді в серцях кипіла юна кров,
І почуття незвідане жадане
Перетворилось на палку любов.

Акація нас обсипала цвітом,
Щоб в пам'яті ми час той зберегли,
І линув запах солодко над світом,
А ми щасливі й молоді були...

Пухнасті грона квітів білосніжних
Акація схиляє на плече,
Даруючи чарівність гілок ніжних
І згадку, що, мов той струмок, тече.

1992 р.
Ранковий ліс

Підходжу я до лісу на світанку,
І перші промені до ніг моїх лягли.
Іду я з трепетом до лісового ганку,
Від хвилювання ноги знемогли.

Ще тиша мертва навкруги панує...
Принади лісу страх перемогли.
Ступаю тихо, але ліс вже чує,
Що гості до зелених шат прийшли.

І віти сосен, наче руки рідні,
Мене приймають в обійми свої.
А пісню сонця, наче труби мідні,
Враз підхопили птахи лісові.

Все разом ожило, і зникла тиша.
Сміх грибників веселих залунав.
А сосни ранок з вітерцем колишуть,
І ліс, мов храм, увесь осяйним став.

1991 р.

Найкраща планета


Рожевіє зоря на далекому сході,
Вітерець розпростер дужі крила свої...
Я дивуюся, Земле, твоїй унікальній природі,
Хоч віками її розпинають земляни твої.

У безкрайньому всесвіті ти неповторна.
Для життя ти даруєш людині усе.
І квітчає тебе та краса рукотворна,
Що людина тобі за життя це несе.

Але творить вона цю красу не для тебе -
Забезпечує кращий добробут собі,
Шкодить цим і поверхні, і надрам, і небу,
Людям - блага, а шкода вся, Земле, - тобі.

Мати рідна, ти всім дорога і єдина,
Хоч за кольором шкіра і різна у нас.
Між живих всіх істот лиш єдина людина
Береже і нівечить тебе водночас.

А тебе берегти нам по-справжньому  треба,
Щоб нащадкам жилося не гірше, ніж нам;
І твоє рятувать від чорнобилів небо,
Щоб не згарище в спадок лишити синам.

Земле рідна! Я Бога святого благаю,
Хай тебе від наруги тяжкої спаса.
Може, є і гарніші планети - не знаю,
Та твоя для землян наймиліша краса.

1993 р.

Світанок над Пслом

Соловейко світанок у гаї стрічає,
І купається в росах калинових віт,
Рідну землю у пісні своїй прославляє,
Бо милішого краю нема на весь світ.

Понад Пслом тихо мріють густі верболози,
Ніжне листя їх срібне торка вітерець,
І тремтять на лозі ранку світлого роси,
Тиху радість дарують для добрих сердець.

На воді розпласталось холодне латаття.
Гладь ріки, наче дзеркало, рівно блищить.
Граціозних квіток білі шовкові плаття
Відбиваються в ній і небесна блакить.

Перші промені сонця води доторкнулись,
І від сну пробудилося все навкруги.
Листя й віти до сонця й собі потягнулись.
Ожили після сну тихі Псла береги...


1986 р
Чудный вечер

Тихий вечер пришел, и закат уж погас...
В небо звездочки первые вышли.
Забавляет соловушка песнею нас,
Расцвели под окошками вишни.

Аромат излучает сирень у крыльца:
Ее гроздья едва распустились.
Облетает с вербовых сережек пыльца,
Что недавно, как свечи, светились.

Вот стемнело совсем... Заиграл ветерок
И цветущие ветки колышет.
Над землей, словно купол, синеющий шелк
Неба звездного трепетно дышит.

Все смолкает вокруг, лишь певец озорной
Успокоиться, видно, не может.
О любви ему песни поются весной,
И его чудный вечер тревожит.


1995 г
Джерельце

В самім центрі рідної діброви
Із глибин земних джерельце б'є.
Сріблом виграє між трав шовкових
І цілющу воду всім дає.

У джерельце сонце заглядає,
Небо умива свою блакить,
І веселка над водою грає,
Кольорами різними бринить.

Хтось з любов'ю обіклав камінням
Невичерпне джерело живе.
В дзеркалі природного творіння
Вся краса навколишня пливе.

Люди цю криниченьку маленьку
Здавна всі Бондарською зовуть.
Джерельце у шатах зелененьких
Спраглим всім дає водиці в путь.


1975 р.
Літня ніч

Літня нічка на землю спустилась,
Все шатром своїм чорним укрила,
У чарівних вогнях засвітилась
І птахам спеленала їх крила.

Всіх людей нічка темна приспала,
Що в роботі за день натомились;
Колискових пісень їм співала,
Чаклувала, щоб сни добрі снились.

І полям, і уквітчаним селам
Принесла вона сну насолоду,
А річкам і струмочкам веселим
Щедро зорі розсипала в воду.

Приколисаний ліс вже дрімає.
Вічний сон йому темному сниться...
Лише крикне десь сонно, буває,
Чимось в сні потривожена птиця.

Та не сплять у найближчому гаї
Соловейки  - солісти пташині.
Їм спочинку в ці ночі немає -
Всі так люблять пісні солов'їні.

Місто стомлене, врешті, заснуло,
Місяць з неба його осяває.
Прохолода з ріки потягнула,
Стихло все, навіть вітру немає.

Все стомилось за день, все заснуло...
Лиш закохані спати не можуть,
Бо сердця їх любов вже відчули,
І вона їхні струни тривожить.

То ж лікують збентежене сердце
Соловейки, і місяць, і зорі,
І кохані ці очі-озерця,
І ця зоряна ніч, що надворі.


1982 р.
Сонячне поле

Лише учора вітерець вертлявий
Зеленим полем звично пробігав,
Крутив і шелестів листом шершавим,
А вранці цього поля не пізнав.

Веселим золотом воно іскрилось,
Немов сюди хтось сонечко приніс:
Тут безліч сонечок малих світилось,
І вітер був зворушений до сліз.

А соняхи голівками своїми
До сонця повернулися усі.
Рясними пелюстками золотими
Купались в щедрій ранішній росі.


1990 р
Сінокос

Блищать на травах, наче перли, роси,
Зелений килим соком виграє.
Дзвенять і тенькають блискучі коси,
І разом з косарями день встає.

Веселий перегук лунає в луках,
І радість переповнює людей.
Святковий настрій у ранкових звуках
Кантатою над луками бреде.

Лягли стрічками трав важкі покоси,
Святеє сонечко старається й собі:
Висотує і сушить щедрі роси.
Кує зозуля лунко на вербі.

Пливе над луками нектар духмяний,
Настояний на сонечку бальзам.
Вже ранок розчинився в нім рум'яний,
І спека припиня ранковий гам.

Навкруг змовкають птахи галасливі,
Кущі й дерева спрагло шелестять.
Під ними косарі, натомлені й щасливі,
Заправлений димком куліш їдять.


1993 р.
Жнива

Настало літечко святе,
І сонце з висоти пряде
Свою чарівну диво-пряжу.
Живе все жде, де промінь ляже,
Щоб цю небесну благодать
Скоріше, вмить собі спіймать.

Лежить пшеничне поле морем
Під сонцем щедрим неозорим,
Суцільно золотом цвіте.
У колос сила сонця йде.
У хлібові ця сила буде,
Від нього піде сила людям.

Куди не кинеш погляд - скрізь
Пшеничний океан розливсь.
По ньому вітер віє вільно -
І хвилі котяться повільно...
Мов справжній океан гуде:
То вже комбайн покіс кладе.

На полі золото розлите
Дзвенить у фарбах розмаїтих.
Його комбайн збирає ніжно,
І цю картину дивовижну
Народ так мудро назива
Коротким і простим - жнива.


1992 р.
Літо в луках

Колише вітер трав розкішні гриви,
Блука по луках, віє навмання,
Ласкаво пестить дзвоники грайливі,
Що носять неба синього вбрання.

Цілує ніжно перлові віночки
Ромашок жовтооких лугових,
В їх коси білі запліта дзвіночки,
Гаптує чарівне панно із них.

А сонце літнє запахи духмяні
Висмоктує із трав в спекотний день,
І сльози трав - солодкі роси ранні -
Бринять в журбі зозулиних пісень.

А прийде вечір - зазвучать оркестри
Веселих коників, завзятих стрибунців.
Всміхаються їм златоокі сестри
І світяться, мов зорі, у ріці.


1991 р.
Читай мої очі

Я чула, що очі - це промені сердця,
Немов животворні у лузі джерельця,
Що очі людини все можуть сказати,
І ти, мій єдиний, навчись їх читати.

Читай мої очі, заглянь у них знову,
Бо очі дівочі заждались розмови.
Дивись в мої очі - любов в них побачиш,
І будеш щоночі їм снитись, юначе.

А я твої очі давно прочитала
І першої ж ночі з них правду дістала.
Цілуй мої очі, вони заіскряться,
І мрії дівочі, я певна, здійсняться.


1961 р.
Світанки

Темним ночам на зміну приходять світанки.
Обережно на землю ще сонну ступають
І ведуть за собою ті трепетні ранки,
Що і втоми, й спочинку ніколи не знають.

Правда, ранки зимові розбуркувать треба -
Взимку пізно вставати вони полюбляють,
І світанки морозні, зійшовши із неба,
Дарувати їм світло своє поспішають.

Бо зимовії ранки холодні, імлисті
Ще дрімають безмовні в густому тумані,
А запушені в іній дерева сріблисті,
Зачаровують серце в години ці ранні.

Зате літні світанки - прозорі і чисті,
Прагнуть землю скоріше росою умити,
Заквітчати її у віночки барвисті,
Одягти в смарагдові шовки-оксамити.

А весною світанки - рожево-блакитні.
У веснянім цвітінні їх личко радіє
Мов між пролісків лотосу квіти тендітні,
На кохання і щастя дарують надії

Восени ж-бо світанки, мов яблука спілі, -
Золотисто-рум'яні, цнотливо-духмяні,
Випливають з серпанку, як лебеді білі,
Розчиняючи ночі у білім тумані.

Світлу радість на землю приносять світанки,
Бо вони - це щоденне пробудження світу,
Днів майбутніх надія - оспівані ранки,
Що так душу бентежать, світанком зігріту.


1993 р.

Жасмин

Божественный разлился аромат
Кустов, покрытых белыми цветами,
Их ветки, словно жемчугом, звенят.
О красоте не рассказать словами.

Цветочков хрупких желтые глаза
До глубины волнуют сердце взором,
И взгляда отвести уже нельзя
От гроздьев, что сплетаються узором.

Ты мимо не пройди, остановись.
В охапки нежно ветки собирая.
В прохладу их с блаженством окунись,
Дыши бальзамом утреннего рая.

К кустам пречудным приведи скорей
Любимую и подари ей радость:
От красоты становяться добрей,
Так пусть любовь впитает эту сладость.


1993 р
Осінній смуток

Берізка златокоса, чарівна,
Так вишукано восени убрана,
Стоїть щаслива й трішечки сумна:
Їй жаль скидати одяг цей так рано.

Хотілось би їй все життя своє
Пишатися у царському величчі,
Та сива паморозь уже снує
Стежину до зими для неї звичну.

Небес блакить і мила, і ясна
Купа берізку й пестить її вроду,
Та з часом все хмурнішає вона
І з тихим смутком дивиться у воду.

Зовсім недавно із її гілок
Вітри сережки боляче зривали,
Тепер терзають золотий вінок,
Що промені їй сонця дарували.

І скоро ці холоднії вітри
Занапастять красу її чарівну.
З небес застиглих зимньої пори
Остудить холод грацію Царівни.

Та знають і берізка, й небеса,
Що пролетить зима, і пройде туга,
Повернеться до неї ще краса,
І молодість настане вкотре - друга.


1988 р.

Поле

Осіннє поле біль викликає:
Життя на зиму тут замирає.

Осіннє поле сум навіває:
Воно сумує, зими чекає.

Осіннє поле зерно ховає,
Дощами вмите під сніг лягає.

Зимове поле снігом біліє,
Спочить за зиму воно воліє.

Зимове поле під снігом гріє
Врожай майбутній, що там вже зріє.

Зимове поле дає надію,
Від чого серце людське радіє.

Весняне поле сонце зустріло.
І те ласкаво його пригріло.

Весняне поле добре старалось,
В промінні сонця щедро купалось.

Весняне поле всю воду талу
Пило аж доки снігу не стало.

Весняне поле теплу раділо,
Від цього дружньо зазеленіло.

Весняне поле у літо хоче,
Бо колос вусом його лоскоче.

О, літнє поле, щедроти повне!
Тобі уклін наш, вельмишановне!

Полечко літнє, на все багате.
Ти всіх годуєш, як рідний тато.

О, поле рідне, надія наша!
Буде нам цукор і хліб, і каша.


1987 р.
Осеннее ненастье

Вот и снова заплакала осень тоскливо.
Всю неделю то ливень в окошко стучит,
То сменяет его моросящий лениво
Дождь противный, то ветер уныло ворчит.

То срывается бешено, в свист переходит,
То деревья качает и гнет до земли,
То, как леший, по крышам он с грохотом бродит,
Чтобы люди боялись и спать не могли.

Вся природа застыла в картине унылой:
Мрачно смотрится поле и лес, что вдали.
Все устало уже от погоды постылой,
И на юг улетели давно журавли.

Поскорей бы осеннее это ненастье
Прекратилось, как душу тревожащий сон,
Началась бы зима всем на радость и счастье,
И декабрь бушевал бы красив и силен.


1994 г.
Сіє тихо пороша

Знов прийшла кришталева казкова зима.
У снігах заіскрилася, чиста і ніжна!
І, здається, милішої серцю нема
Пори року, ніж зимонька ця білосніжна.

Сіє тихо пороша, легка, наче пух,
За півночі навколо усе побіліло.
А легкий морозець підбадьорює дух,
Веселить, наче в юності, душу і тіло.

І на серці так легко і тепло стає,
Що злетів би угору, як сніг цей пухнастий.
І кружляв би у танці, що радість дає
Ції музики, свята, безмежного щастя.

Розходилась, гуля заметіль надворі.
Мила згадка про юність лоскоче бентежно.
Усміхається сонце зимове вгорі,
І закохані в зиму щасливі безмежно.


1979 р.
Зима-чаклунка

Вночі зима-чаклунка прилетіла.
Розсипала пухнастий білий сніг.
Навколо все відразу забіліло,
І радість сповнила серця усіх.

Мереживо розвішала довкола,
Пухнасте й біле, наче цвіт в саду.
Назустріч цьому диву, як ніколи,
Зворушено милуючись іду.

В саду стоїть, мов наречена, вишня
Вбрання весільне так їй до лиця.
Вона у сад зимовий рано вийшла.
Бо сниться їй весілля без кінця.

Поблискують, іскряться скрізь сніжинки,
На ріках сплять мости із кришталю.
Зажурені стоять лише ялинки:
Зима - це час їх болю і жалю.


1993 р

Майский этюд

Серебристый месяц осветил поляну,
Тут раздолье ночью белому туману.
Спит устало роща у речушки малой,
Все уснуло сладко, все за день устало.
Где-то в самой чаще соловей резвится:
Этой майской ночью лишь ему не спится.
Да еще глазастый филин одинокий
Вскрикивает грустно, сонно у дороги.
Старенькая лошадь по лужайке бродит.
Иногда на отмель пить она заходит.
А забрызжет утро ясною зарею,
И пойдет лошадка к дому под горою.


1996 г
Осіння лірика

Подивися, мій милий, довкола:
Знову осінь прийшла золота,
Мов царівна, струнка, ясночола,
Граціозна й така молода.

В кожній гілочці, в кожнім листочку
Позолотою осінь цвіте,
Що в душі, в потаємнім куточку
Почуття зігріває святе.

Хай весняні сади вже відквітли,
Як і осінь твоя і моя,
Та багрянцем і золотом світлим
Знову жовтень в природі буя.

Дивовижний художник-маестро
Нас красою щороку віта
І віншує чарівним оркестром,
Нам даровані Богом, літа.

Щедра осінь оця златокоса
Подарує нам радість ясну.
Її музика дзвінкоголоса
Ще поверне нас в нашу весну,

Що обом нам так часто ще сниться
І підтримує нашу любов.
Мила осінь, казкова жар-птиця,
Прилітай до нас знову і знов.


1997 р.

Куцик

Димко – єдиний син у тата і мами. Немає в нього ні братика, ні сестрички. Хоч би цуцика чи кошенятко купили йому. Та де там! Мама каже, що від собаки і кішки різні хвороби, а також багато бруду і шерсті в квартирі.

У дитсадку в Димка багато друзів, тому там йому весело з ними. Але вдома, особливо у вихідні, йому дуже сумно! Тато цілісінький день дивиться телевізор або працює з комп’ютером. У мами на вихідні збирається купа всяких справ. Вона пере, прасує, прибирає в квартирі, готує обід, бігає по магазинах, пече пиріг, багато говорить по телефону з подругами та бабусею, ходить у перукарню. А от Димкові хоч пропади. Мама відсилає його до татка, щоб не плутався у неї під ногами, а тато нагадує синові, що той має цілий куток іграшок і заважати батькові не слід.

„Нікому я не потрібний”, - гірко думає хлопчик, - краще померти. От застуджусь і помру”.

Він згадав, як минулої осені у них помер дідусь. Тоді довго всі сумували і плакали за померлим. Ось так і він, Димко, візьме й помре. Хай потім плачуть і шкодують, що не гралися з ним.

Тільки треба померти не насправді, щоб не закопали в землю. Вирішено – зроблено.

Коли батьки займалися своїми справами, Димко вийшов роздягнений на балкон, сів на холодну підлогу і сидів там доти, доки добряче замерз. Він сидів би там ще, та його знайшла мама, коли вийшла вішати білизну.

- Дімо, що ти тут робиш? – з жахом запитала вона.

- Сиджу, щоб застудитися й померти, - сумно відповів він.

- Померти? – перепитала мама. – Навіщо?

- Бо я не потрібний вам, - зі сльозами сказав хлопчик.

Мама схопила його на руки, пригорнула до себе і, цілуючи, відчула губами, що у сина жар.

- О Боже, ти й справді захворів, - з болем у голосі промовила вона.

На шум прибіг татко.

- Що тут трапилось? – з тривогою запитав він.

- Димко захворів. Дай-но градусник!

Хлопчика поклали в ліжко, поставили градусник. Виявилось, що у нього й справді підвищилась температура.

Тато сидів біля сина, а мама нагріла молока і дала Димкові з пігулкою від жару. Потім одягла на нього теплу піжаму і замотала хворому шию пухнастим шарфом. Батьки були дуже засмучені через хворобу сина, і хлопчик подумав: „А вони мене люблять”. Йому стало шкода своїх рідних і зовсім не хотілося помирати.

Вранці, збираючись на роботу, мама з татом наказали лежати в ліжку і чекати бабуню.

Димкова бабуся працювала касиром у великому магазині. Сьогодні їй на роботу в другу зміну, тому зранку вона й приїхала до онука.

- Що з тобою трапилось, малюк? – запитала з любов’ю і тривогою Марина Миколаївна.

- Я захворів, бо мені дуже сумно, - пояснив їй хлопчик.

- Розумію, - сказала бабуся Марина, - зі мною таке було, коли помер твій дідусь. І виздоровіти мені тоді допоміг знаєш хто?

- Лікар, - відповів якось вагаючись Димко.

- Не вгадав! Подумай!

Бабуся вийшла в коридор і повернулася в кімнату з великим пакетом, в якому випиралися гострі кути коробки.

- Ну, вгадай, хто тут? – загадково спитала вона.

Хлопчик розгублено дивився на коробку, яку вже вийняла з пакета бабуся. Як йому хотілося, щоб там виявився цуцик!

- Ну! Ну ж бо! Вгадуй! – заохочуючи наполягала вона.

- Бабусю, невже там – цуцик?! – з надією, острахом і неприхованою радістю вигукнув Димко.

- Молодець! Угадав, отже я дарую його тобі. Надіюсь, ви станете з ним друзями, і він допоможе тобі здолати нудьгу і хворобу, як мені допомогла моя улюблениця Тіна.

Марина Миколаївна розкрила коробку і випустила з неї на килимок кумедне пухнасте рудувате, з білими плямами, капловухе цуценя з куцим хвостиком.

Малюк приголомшено дивився на це живе диво і не вірив своїм очам.

А цуцик спочатку принишк на якусь мить, та незабаром стрибнув на Димкові капці, що стояли біля ліжка. Раптом він загавкав на них, потім спритно ухопив зубами тапочку за задник і заметляв головою вліво-вправо. При цьому сердито гарчав, плигав вперед, задкував і знову плигав.

- Ну, як він тобі, подобається?

Онук схопився з ліжка, обійняв бабусю за шию і радісно сповістив:

- Бабусю – у – у! Який я щасливий! Спасибі тобі. Я ж давно мріяв!

Раптом він замовк, спохмурнів і стурбовано запитав:

- А мама з татом дозволять?

- Дозволять. Беру це на себе, - впевнено відповіла Марина Миколаївна.

- А як його звати? – запитав заспокоєний хлопчик.

- Він ще не має клички. Придумай її сам.

Димко замислився на хвилинку і запропонував:

- Хай він буде Куцик, адже в нього куций хвостик.

Бабуся раділа за онука, який на очах видужував. Доки вона гріла обом їм молоко, хлопчик і Куцик познайомилися ближче і гралися на килимі, як давні друзі.

Марина Миколаївна багатозначно посміхнулася. „Оце тобі і всі ліки, дорогий мій хлопчику!” – подумала вона з радістю.

Ласунка

Сумно стало в квартирі Довженків, коли підросли і поїхали з батьківського дому їхні діти. Вирішили вони завести собачку.

На день народження чоловіка Сергія Михайловича його дружина Марина Борисівна подарувала йому маленьке кумедне цуценя, яке назвали Дезі. Кудлате, сірувато-біле, з чорними плямами і різнокольоровими очима, воно було ще зовсім безпомічне, погано ходило і їло лише молоко. Проте, господарі помітили, що цуценя розумне. З першого дня воно зрозуміло і запам’ятало свою кличку і місце. Коли його кликали, воно відразу ж поспішало зі свого кубельця, яке йому влаштували у коробці з-під взуття в коридорі, і по-пластунськи долало відстань до блюдця з молоком.

Наївшись, Дезі так само повзла на своє місце.

...Час ішов, і незабаром, з безпомічної і кволої, Дезі перетворилася на жвавого і непосидючого цуцика. Їй не сиділося в коробці. Вона невтомно вивчала всі закутки трикімнатної квартири, любила товариство своїх господарів, веселі рухливі ігри з ними. Тепер на дзвінок або стук у двері в квартирі лунав голосний гавкіт.

Господарі вчили Дезі виконувати їхні команди і за безпомилкове виконання їх нагороджували свою улюбленицю солодощами. Коли їй виповнилося півроку, вона розуміла і виконувала все, що від неї вимагали. З задоволенням несла капці членам родини і гостям, що заходили в квартиру знадвору, не чекаючи команди.

Знаючи, що одержить винагороду, Дезі майстерно виконувала польку на задніх лапках, крутилася у вальсі на чотирьох, показувала, де в неї хвостик, подавала лапу і голос, кликала по завданню когось зі спальні чи кухні, приносила потрібні речі і навіть свій поводок, збираючись на прогулянку. Ласощі стали пристрастю сімейної улюблениці.

Коли увечері господарі чаювали в кухні, собачка сідала проти столу і чекала частування. Якщо на неї не звертали уваги, вона, обурюючись за неповагу, подавала голос. Та коли господарі не реагували, вона вимогливо голосно гавкала тільки один раз. Одержавши цукерку , лизала господарів у руки, дякуючи їм за ласощі.

Бувало, Марина Борисівна та Сергій Михайлович робили вигляд, що не розуміють її. Тоді Дезі починала танцювати вальс або польку, приносила і віддавала їм в руки свої іграшки, аби заробити солодке. Хто-небудь з господарів вимагав від неї добре попросити. Собачка голосно гавкала раз або двічі, якщо вимагали двічі. Так за ласощі Дезі готова була виконати будь-які примхи господарів. Якщо цукерки лежали на видному і доступному місці, ласунка могла тихенько поцупити і втекти з трофеєм на своє місце, знаючи, що там вона недоторканна і уникне покарання за крадіжку. Ось такою ласункою, розумницею і артисткою була Дезі, улюблениця всієї родини і тих людей, хто її знав.

Черв’як і Плодожерка

Після дощу пригріло сонечко. Земля нагрівалася і парувала. Неподалік від яблуні на поверхні ще вологої землі розпластався великий червоний земляний Черв’як. Він тяжко дихав, бо глибоко в землі стояла така духота, що він ледь не втратив свідомості, доки виповз на свіже повітря.

- Що , виліз подихати? – почув він насмішкуватий голос.

- Ну-то й що? Виліз. Он усі мої родичі повилазили. А ти хто? Я тебе щось не бачу, - ображено відповів черв’як.

- А я ось на яблуку сиджу. З одного яблука вилізла, а в друге ціленьке зараз залізу. Я не люблю, як ти, в землі порпатися. Я, бачиш, яка біленька, чиста, гарна? Я їм лише смачні соковиті плоди: яблука, груші, сливи, абрикоси. Мене так і звуть – Плодожерка, тобто та, що їсть плоди.

Вона на мить замовкла, а потім знову запитала:

- А ти що там їси в землі? Мабуть, гниле коріння та листя? Я розумніша за тебе і твоїх родичів. Я в землю не хочу.

Земляний Черв’як не встиг нічого їй відповісти, бо зашелестіло листя яблуні, почулося цвірінькання, і він побачив, ховаючись у нірку, як горобчик схопив і проковтнув хвалькувату Плодожерку.

- От і подумай, де краще жити і що краще їсти, - хитро посміхнувся Черв’як і глибше заховався у землю.


Подарунок

Катруся вже зовсім доросла дівчинка. Дуже скоро їй виповниться чотири роки. Вона з нетерпінням чекає свого дня народження. Щодня запитує дорослих, скільки днів лишилося до її свята.

- Бабусю, - звернулась онучка до баби Насті, - а що ти мені подаруєш?

- Це секрет, - відповіла старенька, – якщо я скажу, тобі буде нецікаво.

Якось прокинулась Катруся вранці, а бабуся говорить їй:

- З зимою тебе, онученько! Поглянь лиш у вікно!

Дівчинка босоніж підбігла до вікна, глянула у двір, а там все біле-біле.

- Що це? – оторопіла вона. – Бабусю, це сніг випав? Отже, прийшов мій день народження?

Катруся згадала, як у минулому році їй подарували санчата в день народження, а навколо було багато снігу, і вона каталась на новеньких саночках.

- Ні, дитинко, твій день народження через три дні. А сніг майже завжди випадає о цій порі, бо починається зима.

- Це значить, що мій день народження прийде через ось скільки днів? - спитала онучка, показуючи на руці три пальчики.

- Так, люба. Через три дні і три ночі.

- Ой, як ще довго чекати, - з жалем сказала Катруся.

- Нічого, ми з тобою будемо працювати, і час злетить швидко. Допоможеш мені доглядати за квітами.

Після сніданку бабуся принесла в кімнату миску з ледь теплою водою і кілька ганчірок.

- Давай витремо листя нашого „доктора”.

І вони обережно, щоб не обламати, витерли листя алое. Потім помили листочки червоної лілії, бегонії, лимона.

- А в цього вазона немає зовсім листя ? – запитала дівчинка.

Так, кактус не має листочків. Помий його обережно.

Катруся набрала в кружечку води і тільки піднесла її до кактуса, як раптом скрикнула:

- Ой - ой ! Кров!

Бабуся поспішила їй на допомогу. Вона помазала пальчик зеленкою і зав’язала бинтом.

- Я ж тобі казала „обережно”.

- Бабусю, викинь цю квітку. Вона так боляче колеться та й негарна вона, навіть листя немає.

- Ні, дитинко, це особлива квітка. А колючки – це її листочки. Іншого разу будеш обережна з нею.

… Пройшли три дні. Вранці до Катрусиного ліжечка підійшли тато з мамою і бабуся. Вони привітали її з днем народження, поцілували і подарували червону поливалочку з довгим носиком.

Батьки пішли на роботу, а іменинниця лишилася з бабусею вдома. Вона одягла святкове платтячко , а бабуся Настя зав’язала їй на голівці великий рожевий бант і підвела до вікна.

- А це мій подарунок тобі, онученько, - сказала бабця, вказуючи на кактус.

У дівчинки перехопило подих. Її оченята приросли поглядом до колючого вазона, на якому красувалася велика гарна рожева квітка.

- Вона справжня? – захоплено запитала Катруся.

- Так, дівчинко. Якщо ти будеш добре доглядати за кактусом, то він буде щоранку розцвітати до твого дня народження, хоча надворі буде мороз і хуртовина.

- Спасибі тобі, бабуню. Я поливатиму його з цієї поливалочки і більше не поколюся, - щасливо засміялася онучка і обійняла свою бабунечку.

Непослух

На великому подвір’ї баби Катрі, де греблися і сокоріли кури, кукурікали півні, поважно походжали надуті індики, кахкали і крякали качки, водила свій виводок курчаток квочка Ряба.

- Щаслива Ряба, - говорила, киваючи головою на довгій білій шиї, чорна качка, звертаючись до своєї сусідки, білої качки.

- Нічого, - відповіла їй та. – Незабаром і ми висидимо собі діток.

- Так - так - так , - стверджувально кивала головою чорна.

Квочка ж була не тільки щасливою, але й мудрою мамою.

З перших днів вона виховувала діток чемними, добрими, дружелюбними.

- Качок, курей, півнів, індиків треба поважати. Вітайтеся з ними, не вступайте ні з ким у суперечку. Дружіть з усіма мешканцями двору.

Матуся навчала своїх малюків бути обережними, не встрявати в бійки молодих півнів, не плутатися під ногами в дорослих курей, качок, індиків і негайно поспішати на її поклик.

- Коли я грізно і голосно крикнула: „К-р-р-р!” – негайно ховайтеся під мене. Отже, поряд небезпека – кіт або коршун, - роз’яснювала вона своїм дітям.

Курчата слухались її. Навчалися в мами гребтися в смітті, в землі, знаходити їжу, розрізняти їстівні і неїстівні знахідки. Лише один синок, півник Вогник, що був занадто моторний і непосидючий, засмучував матусю.

Дорослих півнів, курей, качок та індиків він побоювався і був з ними ввічливим, а ось до горобців не відчував поваги і не проявляв до них чемності. Коли баба Катря годувала курчат та Рябу просом, горобці теж підкрадалися, щоб поласувати ним. Тоді Вогник підіймав ще слабенькі крильця і наскакував на них, часто одержуючи здачу. Квочка корила його за це, іноді злегка клювала його в голівку.

- Не лізь до них, вони дорослі, хоч і маленькі, спритні і хитрі, - говорила вона Вогникові.

Але проходив час, і неслухняний синок встрявав у бійку горобців, а потім, побитий, кликав на допомогу маму. Ряба хапала дзьобом за чуб свого шибеника і тягла в закуток двору, де їх чекала решта курчаток. Мати довго роз’яснювала всім дітям, за що постраждав їх брат, переконувала Вогника, що колись це скінчиться для нього бідою.

Одного разу в страшенну спеку матуся навчала дітей кублитися в пилюці, вигрібати собі кубельця, щоб не було так спекотно. В іншому кутку двору горобці купалися в воді, що стояла тут для птиці, зчинивши страшенний галас.

Не витримав, подався на цей лемент Вогник.

- Куд - куди - куди ? – стривожено закричала матінка.

Але він, як це бувало і раніше, встряв у гороб’ячу бійку. Що тут почалося! Лише пір’я летіло з забіяк.

Раптом старий горобець довбонув дзьобом малого, що він не втримався на ногах і булькнув у велике металеве корито з водою. Кілька разів його голівка з’являлася над водою, а потім зникла.

Матуся Ряба кинулась рятувати сина. Витягла його з води, але він уже не дихав.

Так і не виріс , не став дорослим півнем Вогник. Таке часто трапляється з непослухами в житті.

Пав і Муня

Жила в одному кутку великої кімнати сім’я павуків. Батька – павука звали Павул, а матір – Павула. Було в них семеро маленьких павучат, чорних, спритних і ненажерливих. Не встигали батьки носити їм мух, комарів та інших комах, щоб нагодувати їх. Всі вони були дуже схожі між собою, і батьки плутали їх і їхні імена. Лише один павучок відрізнявся від своїх братиків смирним і добрим характером, працьовитістю і чемністю. Він постійно допомагав мамі Павулі прибирати свій куток, очищати павутину від сухих комах та їх залишків, прясти тонку пряжу – павутину. А в той час його брати бешкетували, пустували і ледарювали. Звали павучка Пав. Його батьки добре впізнавали і любили. Але їх засмучувало те, що любий синок багато працював, але не їв комах і не пив їхньої крові. Мама приносила йому звідкись то ягоди, то молоко, то варення. У Пава було добре серце, і він завжди допомагав тим бідолахам, які потрапляли в сіті павутини, коли поруч не було батьків і братів.

Одного разу вся його рідня була на полюванні, а він лишився прибирати своє житло. Йому було сумно, а ще хотілося їсти, і павучок наспівував тихенько пісеньку про те, що у нього немає друга і їжі.

Раптом він почув тихе схлипування. Хтось гірко і жалібно плакав. Пав прислухався, звідки долинали ці звуки. Швидко перебираючи павутину тоненькими довгими лапками, побіг у той бік, звідки чувся плач. Майже у центрі їхньої круглої мереживної павутини, де її сіточка найгустіша, він побачив маленьку чорну мушку, що потрапила тут у пастку.

Павучок торкнувся лапкою плеча мушки і чемно запитав:

- Тобі боляче?

Бідолашна комаха, побачивши перед собою живого павука, хоч і малого, ще дужче зайшлася плачем і затряслась від страху. Заїкаючись, вона спитала:

- Ти м - ме - не з - з - ’їси?

- Не бійся, я не їм комах, - спокійно відповів їй Пав, - а моїх рідних немає зараз вдома. Тобі повезло.

- А м - ме - ні м–ма -ма к-ка-з-зала, що всі п-па-ву-ки їдять м-мух.

- Всі їдять, а я – ні. Я люблю все солодке, - сумно сказав павучок, згадавши про їжу. – Я тебе зараз визволю.

Пав почав спритно перебирати і розплутувати лапками тоненькі ниточки павутини, звільнивши мушку.

- А як тебе звати? – запитав він.

- Муня. Спасибі тобі, я віддячу за волю. А тебе як звати?

- Мене звати Пав. Коли виросту, зватимуть, як тата, Павул.

- Ти сказав, що любиш солодке, зачекай мене, я зараз принесу тобі меду.

- А що це таке? – запитав павучок.

- Це дуже солодка і смачна їжа, її роблять бджілки.

- А де ти візьмеш її?

- На кухонному столі завжди стоїть блюдце з медом, я їм його досхочу. Ну, я полетіла.

Муня задзижчала і полетіла. Через кілька хвилин вона повернулася, сіла на підвіконня і покликала Пава.

Виливши з хоботка на біле підвіконня жовту пахучу рідину, сказала:

- Пригощайся, тобі сподобається.

Павучок із задоволенням висмоктав рідину, густу, липку ще й таку смачну, і подякував Муні за частування.

- Сподобався? Це і є мед. Я завтра знову принесу тобі його. Чекай мене. А сьогодні мені час додому, бо моя мама, велика зелена муха, буде лаяти мене.

- Добре. Прилітай. Я навчу тебе, як обминати сіті павутини і поколишу тебе на гойдалці.

Мушка попрощалася з новим другом, задзижчала і полетіла.

Пав ліг у свій гамак і, погойдуючись у ньому, заспівав веселу пісеньку про друга, якого знайшов, і про те, який він щасливий від цього.

Білочка і друзі

Жив собі в лісі зайчик з чорним хвостиком. Всі звірі так його і звали Чорнохвостик. Рідних у нього не було, то ж він придивлявся , як живуть його сусіди – зайці і вчився в них усьому.

Коли наступила осінь, вирив він собі простореньку нірку під дубом, настелив туди моху та жовтого листя, навісив на вході невеликі дверцята і повісив табличку з написом „Чорнохвостик”.

Доки стояла суха погода, він не лінувався. Бігав у поле по моркву, капусту, буряки, носив їх до свого житла, де обладнав для продуктів комірчину, і складав їх там. Іноді приносив з лісу гриби, горіхи, ягоди горобини та калини, їстівні корінці та молоді гілочки. Знав, що взимку не дістати з-під снігу їжу. Отож і готувався до цієї суворої пори, як добрий господар. Він мріяв, що знайде молоду зайчиху та й заживуть вони у добрі, теплі і злагоді.

Одного листопадового дня погода зіпсувалася, повіяв холодний вітер, пішов дощ зі снігом, зробилося поночі, немов уночі. Вітер ламав дерева, вивертав їх з корінням, жбурляв гіллям, завивав у лісі, мов страшний звір.

Зайчик сидів у теплій хатинці, ласував ягодами і думав: „Горе тому, у кого хатки немає”.

Раптом чує, хтось шкребеться в двері його хатини.

- Хто там? – грізно запитав він.

- Це я, твоя сусідка , білочка-Сірошубка.

Відчинив їй господар, бачить - білочка з малесенькими білчатами на руках дрижить під дверима від холоду.

- Що ти робиш у цю негоду надворі та ще й з дітками? – здивовано спитав зайчик.

- Пусти нас, Чорнохвостику, в хатку, бо зовсім замерзли.

Господар упустив сусідку до своєї нірки і знову строго запитав:

- Чом не сидиш вдома в таку непогоду?

- Немає в мене більше хатки, - заплакала білочка. – Вітер повалив сосну з моїм кубельцем, ледь діток врятувати встигла. Всі їстівні запаси завалив деревом, не дістану їх. Що мені тепер робити?

- Заспокойся , сусідко. Посади своїх білчат на цю лежанку та погодуй їх, - сказав зайчик, дістаючи з комірчини моркву, горіхи, ягоди.

Він пригадав, як лишився сиротою, а білочка та стара тітка зайчиха підгодовували його, як пригрів його у своєму гнізді їжачок Тупайлик.

- Не журись, - сказав він лагідно білочці. – Заспокоїться погода, пошукаємо тобі нове дупло, а їжі в мене вистачить на деякий час, а там ще припасемо. А не знайдемо дупла – перезимуємо разом.

Так і почали вони разом жити. А коли вгамувалася негода, почали в ліс на промисли ходити. Білочка з дерева на дерево стрибає, дупло порожнє шукає, гриби, горіхи в сухому листі вигрібає та до зайчикової нірки приносить. А зайчик на поле за капустою та морквою бігає, залишки збирає та теж додому носить. Побачив якось він дятла Стукайлика, розповів про білоччину біду, попросив допомогти порожнє дупло для неї знайти.

Дізналася про все це лисиця, і тим часом, доки дорослих вдома немає, стала хитрунка до білчат підбиратись. Дверцята відчинить – і ну довгою лапою по нірці шукати їх, а сама у дверцята ніяк не протиснеться, бо замалі вони для неї.

Побачив це їжачок Тупайлик, набрав на голочки гостинців білчатам – яблук, грушок лісових та й потупотів до зайчикової хатки. Лисиця почула, що хтось тупотить та й утекла в кущі, щоб перечекати. А їжачок відкрив дверцята в нірку Чорнохвостика, скотився туди, заспокоїв переляканих білчат, наділив їх гостинцями та й примостився біля входу. А лисиця знову вже тут. Просунула довгу руду лапу в нірку та й шукає нею діточок, а Тупайлик підкотився їй під лапу, та як уколе її всіма голочками. Як заверещить лисиця від болю, аж луна лісом пішла. Побігла геть, не озираючись.

Посидів їжачок з дітками-білчатами, аж доки зайчик і білочка з лісу не повернулися. Розповів він їм, як лиску провчив, а господарі теж добру вість принесли, розповіли, як допоміг їм дятел Стукайлик порожнє дупло у дубові великому знайти. Зайчик збирав та носив до дуба сухий мох, траву, листя, а білочка все це переносила до дупла та встилала його, щоб білчатам сухо, тепло і м’яко було.

Дятел залишився там дупло стерегти, щоб ніхто не зайняв його.

- Отже, будемо переселятися, дітки, у нову оселю, – весело промовила

Сірошубка і почала збирати їх у дорогу.

Зайчик склав у торбинку частину їстівних припасів, частину нанизав на голочки їжачкові, зачинили хатку на замок та й рушили у дорогу.

До вечора якраз і встигли. Подякувала білочка друзям та й зачинила на ніч своє дупло. А Тупайлик, Стукайлик і Сірохвостик, задоволені своєю допомогою, вирішили дружити завжди і допомагати слабішим від себе, бо це приносить радість і задоволення собою.

Так і досі живуть у лісі білочка Сірошубка, зайчик Чорнохвостик, їжачок Тупайлик, дятел Стукайлик у великій повазі лісових мешканців.

Персики

Миколка любить в усьому допомагати татові. Хто ж йому ще допоможе? Мама і бабуня – жінки, а тато з сином – чоловіки. Вони сильні і мусять виконувати складну й важку роботу. Хоч Миколці лише чотири роки, та він усе уміє робити, бо тато всьому його навчає.

Якось влітку мама принесла додому персики. Рожевобокі, запашні, з оксамитовою шкірочкою. Миколка страх як їх любить.

Тато наказав усім, хто їстиме персики, складати кісточки на блюдечко. Коли не лишилося жодного персика, тато забрав кісточки і кудись заховав.

Пройшло тепле літо. Коли в саду опало з дерев листя, а з городу прибрали весь урожай, тато покликав Миколку і взяв лопатку. Хлопчик теж взяв свою маленьку лопаточку. Тато з сином прийшли в сад.

- Скопаємо тут невеличку грядочку, - сказав тато.

- А навіщо? – запитав Миколка.

- Посадимо з тобою персики, - відповів татусь.

- Але ж ми з’їли їх, - здивовано заперечив син.

- Ми з’їли плоди, а насіння, їх кісточки, ми і посадимо, - пояснив татко.

Удвох вони швидко впоралися з роботою. Тато викопав глибоченькі ямки, поклав у кожну ямку одну кісточку, злегка притоптав ямки і позначив ці місця кілочками.

- А кілочки навіщо, тату? – спитав хлопчик.

- Коли зійдуть персики, кілочки будуть їм опорою, до них ми підв’яжемо ніжні рослинки.

Миколка не уявляв, як зійдуть персики. Тому він щодня бігав до грядки і дивився, чи не з’явилися на ній смачні плоди.

Та проходив день, другий, третій, а на грядці, крім кілочків, нічого не було.

- Тату, може, персики хтось зібрав? – якось запитав хлопчик батька.

Тато засміявся і повів його в сад.

- Ось бачиш оце маленьке деревце? Це – абрикос. Весною, коли сходила на городі картопля, огірки та інші рослини, зійшов і він з кісточки, яку я посадив минулої осені. За літо деревце підросло і вже сягає мені до колін. А коли воно виросте вище мене, то тоді на ньому вже будуть

плоди – абрикоси. Отак будуть рости і наші персики.

Миколка тяжко зітхнув: ще так довго чекати.

- Пройде зима, навесні з кісточок проростуть маленькі паросточки. За літо вони виростуть, тоді ми підв’яжемо їх до стовпчиків. А потім деревця ростимуть разом з тобою. Коли ти будеш ходити до школи, вони дадуть перші плоди.

Помовчавши хвильку, тато продовжив:

- Бачиш, скільки праці і часу треба затратити, щоб виросло деревце?

Тож треба добре доглядати за кожним кущиком, кожною рослиною, щоб вони виросли і віддячили нам своїми смачними та пахучими плодами.

Пригода

Ця пригода трапилася у нашому місті з дівчинкою Маринкою. Тато, мама, дідусь і бабуся дуже любили її. Вони купували їй різні іграшки, красиве взуття і модний одяг, всякі ласощі та солодощі. А Маринка росла неслухняною, каверзувала, не цінувала і не берегла своїх речей. Подарували їй тато з мамою нову дорогу ляльку, яка ім’я своє говорить, очицями кліпає, в долоньки плескає. Погралася Маринка нею вечір, а потім кинула на купу іграшок у куток і забула про неї, як забула і про нові черевички, які в багно виробила та й кинула біля дверей, і про червоний беретик, що валявся під вішалкою.

…Вранці стала Маринка у дитсадок збиратися. Хотіла нові черевички взути, але не знайшла їх. Довелося старі розбиті взувати. Хотіла беретик на голівку одягти – теж не знайшла.

Ідуть вони з дідусем вулицею, до дитсадка поспішають, коли це бачить дівчинка, її лялька попереду неї кудись теж поспішає, взута в її черевички і в червоному беретику на голівці. Вона хотіла наздогнати її, але та втекла.

Приходить Маринка у свою середню групу, дивиться – лялька її вже там. Обступили її дітки, а вона плаче і розповідає, яка в неї господиня небережлива, неслухняна ще й каверзлива. Побачили Маринку її друзі, і всі відвернулися від неї, ніхто з нею не грається, не розмовляє. Прикро стало дівчинці. Заплакала вона та

й …прокинулася.

Лежить у ліжечку і не збагне, чи то все правда, чи сон. Підхопилася, побігла Маринка в коридор, знайшла свої черевички. Радісно засміялася. Вимила їх, вичистила, сухою ганчіркою витерла, поставила їх під вішалку, де взуття дорослих стояло, і там знайшла свій червоний беретик, що валявся на підлозі. Вичистила його щіткою дівчинка і повісила на вішалку. Потім повернулася у свою кімнату і навела порядок з іграшками: ляльок та звірят на диван посадила, інші – на поличку поставила або на столик чи тумбу. Нову ляльку взяла до себе в ліжко та й заснула щаслива від того, що пригода з нею трапилася лише уві сні, а не насправді.

А ви, малята, не такі, як Маринка?

Добруша

Майже у самому лісі, під горою стояла невеличка старенька хатка. Жили в ній бабуся Орися з котом Ласьком. Ніхто з лісових мешканців не знав, як насправді звуть бабцю, бо за добрі справи і серце всі вони називали її Добрушою. Маленьким кошенятком підібрала вона свого улюбленця Ласька, виходила його, виростила і виховала таким же добрим, як і сама. Вона годувала його молоком, овочами, супами, кашами, які готувала для себе, і Ласько був переконаний, що іншої їжі і бути не може. Він не полював ні на пташок, ні на маленьких звіряток, а якщо йому траплялась миша, він грався з нею, а потім відпускав.

Кого тільки не рятувала у лісі Добруша! Коли хворів ведмедик Тоша, що переїв меду, вона лікувала його вуха, живіт, лапки від виразок. Білочці Сірошубці лікувала зубки, бо та не могла кусати горішки. Кізоньці Стрункі ніжки Добруша вилікувала поламану ніжку, і вона зрослась так добре, що навіть сама кізонька забула, яка ніжка була хвора. Сові бабуся лікувала очі, сороці – крильце, зайчикові – вушко. Та хіба перелічиш усіх звірят та птахів, яким допомогла їхня рятівниця! Одного разу вона знайшла на болоті маленького лісовичка. Це був синок Лісовика – чарівника, який жив під велетенським дубовим пнем у їх лісі. Малий мало не замерз, застрявши в болоті. Відігріла його старенька, замотала, мов у ковдру, у свою носову хусточку, поклала в теплу рукавичку, а щоб не виліз з тепла, перев’язала кілька разів своїм поясом та й віднесла до пня, де мешкала родина лісовиків.

Коли видавалась сувора зима, і все навколо замітало снігом, Добруша підгодовувала своїх лісових друзів, щоб вони не загинули з голоду. Вона підвішувала до дерев годівнички з просом, насінням соняшника, розкладала на подвір’ї сіно, овочі, шматочки присоленого хліба, пирога, а для ведмедика Тоші ставила таріль з малиновим варенням, яке він дуже полюбляв.

Птахи і звірі любили стареньку за її доброту. Вони не лишалися в неї у боргу. Коли приходило літо, і бабця багато працювала на городі, бо нікому було їй допомагати, вони частенько навідували її господу, приносячи їй на ганок всілякі гостинці. Білочка – гриби та горіхи, зайчик – солодку заячу капусту, ведмедик – мед та малину, їжачок – лісові яблука та груші, а кізонька – молоко, сир, сметану. Було що їсти і Добруші, і Ласькові.

…Ішли роки… Старіли дерева і кущі в лісі, відмирали, падаючи на землю. На їхнє місце піднімалися молоді деревця та кущики. Лісові звірі та птахи старіли разом з лісом, а їх діти з малюків перетворювалися на лісових красенів та красунь. Але всі вони знали і пам’ятали, де живе їх рятівниця: і старі, і молоді. Та час не обминув і їх добродійку. Все частіше стала нездужати Добруша, стала погано бачити і чути, а разом з нею старів і хворів і Ласько.

Одного ранку бабця зовсім не встала з ліжка. Кіт хотів їсти, але в хаті, крім сирих овочів та борошна, нічого не було. Він розумів, що і його господиня хоче їсти, але в неї немає сили піднятися і щось приготувати.

Старенька спала, а Ласько почвалав до лісу, надіючись, що роздобуде якоїсь їжі собі і Добруші. Він ішов лісовими вулицями і принюхувався, чим пахне в кожній хатині лісових мешканців. Біля хатки кізоньки Стрункі ніжки він зупинився. Аж на вулицю долинав з її оселі і лоскотав котові носа такий приємний і знайомий запах, що він ледь не втратив свідомості. Сидячи під ворітьми, Ласько заспівав, облизуючись:

- Мя-у, мя-у! Мя-у, мя-у! Варенички відчуваю!

Почула його пісню з високої сосни стара тітонька Сова і вирішила присоромити непроханого гостя.

- У кізоньки Стрункі ніжки троє своїх козеняток, які теж полюбляють варенички з сиром. Чи лишиться щось тобі на частування. Йшов би ти, Ласько, краще додому.

Котові і соромно стало, що він, як жебрак під ворітьми співає, але ж голод не тітка, та й Добруша вдома хвора і голодна. І він знову жалібно заскімлив:

- Мя-у! Мя-у! Мя-у! Мя-у! Там вечері теж немає, бо Добруша захворіла і сама два дні не їла.

- Он воно що! – сказала збентежена тітонька Сова. Йди, Ласько, додому. А я зараз щось придумаю.

Поплівся похнюплений кіт додому, а Сова на весь ліс закричала:

- Пу-гу! Пу-гу -гу! Пу-гу-гу-гу-гу!

На цей клич негайно прилетіла до її дупла Сорока, лісовий поштар, запитала:

- Щось трапилось, тітонько Сова?

- Так! Повідом лісових мешканців, що Добруша захворіла, в хатці холодно, їсти нічого.

Полетіла по лісу Сорока, всім птахам і звірям сумну звістку рознесла.

Незабаром на подвір’ї Добруші Ласько приймав гостинці та подарунки, що принесли лісові друзі старенької. Нанесли вдосталь всього. Ведмідь Тоша притягнув дров в’язку і горщик меду. Білочка принесла кілька низок сухих грибів, торбу горіхів; їжачок – яблук, груш, малини; зайчик – моркви, капусти, буряків; кізонька Стрункі ніжки – сиру, молока, масла, вареничків у сметані. Нагодували вони хвору Добрушу і Ласька та й розійшлися по своїх домівках.

Увечері наносив котик дров до грубки, розпалили вони вогонь з господинею та й гріються біля нього, підкидаючи у грубку хмиз. Ласько сидить на колінах у бабусі, пісеньку свою муркоче, а їй тепло і затишно стало від того, що друзі в неї такі, аж поздоровішала. Коли це раптом щось зашаруділо в сінях, двері рипнули, і хтось тоненьким голоском привітався:

- Добрий вечір тобі, Добрушо, і тобі, Ласько.

Запалила бабуся трісочку, присвітила, щоб побачити, хто воно вітається. Бачить, стоїть біля дверей маленький чоловічок у зеленому сюртуці, зелених штанях, в червоних чобітках і червоному ковпачку на голівці. Борода зелена аж до підлоги сягає.

- Добрий вечір і тобі, Лісовичку! – відповіла приязно старенька, впізнавши гостя. – Проходь, сідай в нашій хаті. Ми тебе вечерею пригостимо.

Чоловічок сів на стілець до столу, а його й не видно. Добруша підняла його, поставила на стілець маленький стільчик, підмостила подушечку та й посадила гостя. Стала частувати тими гостинцями, що лісові друзі поприносили.

Наївся Лісовичок, подякував за частування, а потім і говорить.

- Почув від звірів я, Добрушо, що немічна ти стала. Знаю, допомагають вони тобі, бо ти їм теж багато добра зробила. А я пригадав, як ти мені синочка врятувала. Якби не ти, засмоктало б його болото. Тепер моя черга зробити тобі добро.

Гість поклав на стіл якийсь згорточок.

- Візьми, це твої речі.

Старенька розгорнула згорточок і виявила, що там дійсно її речі: стара рукавичка, носова хустинка і поясок від сукні, в які вона колись дуже давно замотала врятованого в болоті маленького синочка Лісовика.

- Я повертаю тобі твої речі, але тепер вони непрості. Я наділив їх чарами, - продовжив лісовий чоловічок.

Він знову взяв Добрушині речі, покрутив їх у руках і загадково промовив:

- Тепер ти стала немічна, а працювати у господі й на городі треба. Ця рукавиця й буде виконувати всю роботу. Скажи лише такі слова: „Вийдіть з рукавиці, спритні помічниці” і дай їм завдання.

Добруша повторила за Лісовичком чарівні слова і добавила:

- Приберіть зі столу та помийте посуд.

Не встигла й оком мигнути, як робота була виконана, хоча робітників ніхто й не помітив.

- А носова хусточка буде тебе з Ласьком годувати, - говорив далі гість, - тільки скажи слова: ”Розгорнись хустинка, як чарівна скатертинка” і добав, що подати на стіл.

Бабуся взяла хусточку, сказала чарівні слова і додала:

- Подайте нам з Лісовичком узвару, а Ласькові – молочка.

На столі враз з’явились дві чашки з узваром, а на підлозі – блюдце з молоком. Випили бабця і гість узвар, а котик молоко, і старенька звернулась до рукавиці:

- Вийдіть з рукавиці, спритні помічниці, та приберіть посуд.

Завдання було негайно виконано.

- Оце диво! – сказала Добруша. – Спасибі тобі, Лісовичку. А поясок від сукні вже непотрібний , бо вона вже давно зносилася.

- А ти, Добрушо, пов’яжи поясок на себе та скажи такі слова: „Поясок пов’яжу і здорова побіжу”.

Тільки зав’язала старенька поясок та промовила чарівні слова, як відчула, що повертається до неї сила, а недуги як і не було.

- А тепер мені час додому, - заспішив гість. – Залишайтеся здорові.

З цими словами він зник, наче розтанув. А Добруша з Ласьком зажили в добрі, злагоді та в здоров’ї. І досі живуть вони у своїй лісовій хатинці, роблять добро лісовим мешканцям та славлять доброго Лісовичка-чарівника. Як будете в лісі, завітайте до їх господи. Добруша почастує вас зі своєї чарівної хусточки, а, може, вам пощастить побачити й чарівні поясок та рукавичку.

Мишчин зуб

Софійка сиділа біля віконця і сумно дивилася у двір, де бабуся годувала курочок. Їй теж хотілося бути там, бо любить розмовляти з півником і курочками, годувати їх крихтами хліба, насінням, зерном. Але сьогодні у неї температура і болить голівка. Бабуня сказала, що все це через гнилий хворий зуб, який хитається, але сам не випадає.

- Ну, як твій зуб, Сонечко? – спитала бабуся, зайшовши до хати.

- Болить, - сумно відповіла дівчинка.

Баба Даша роздяглася, помила руки і сказала:

- Піди і ти добре помий руки.

Потім вона одягла окуляри, посадила онучку біля вікна і наказала:

- Відкрий рота. Покажи пальчиком, який зуб болить.

- Оцей, - показала Соня.

Бабуня торкнула хворий зуб і похитала головою.

- Він же зовсім гнилий, ледь тримається. Віддай його мишці, хай вона тобі замість нього новенький зуб подарує.

- А як я віддам його мишці? – здивовано запитала онучка.

- Сама його пальчиками візьми і висмикни, - пояснила бабуня.

- А це боляче? – запитала насторожено Софійка.

- Зовсім ні, бо він ледь-ледь тримається в роті. А то ще проковтнеш його разом з їжею, тоді нічого буде віддавати мишці.

Дівчинка взялась за хворий зуб і не наважувалась смикнути. Тоді баба Даша сказала:

- Тримай його міцно-міцно, здави його пальчиками.

Соня придавила хворий зуб пальчиками, а бабуня в цей час різко смикнула її за лікоть, та так спритно, що онучка не встигла й зойкнути.

Хворий зуб, який вона випустила від несподіванки, упав на підлогу.

- Молодець, - сказала бабця, - ти смілива дівчинка. Відкрий-но тепер ротик, глянемо, що там.

Софійка слухняно розкрила рот.

- О, навіть кров не виступила. Значить, не шкодує твій ротик за цим зубом. Шукай його на підлозі, - бадьоро говорила баба Даша.

Дівчинка швиденько знайшла чорний з діркою зуб і подала його бабуні.

- Почекаємо вечора, бо зараз мишка спить у нірці, - сказала бабця.

Увечері, коли вимкнули світло, бабуня стала обличчям у куток кімнати, поставила поруч Софійку і сказала:

- Повторюй за мною чарівні слова: „Мишко – Мишко, візьми мій старий зуб, а мені дай новенький”.

Онучка повторила за бабунею слова і хотіла кинути зуб у куток.

- Чекай, - зупинила її старенька, - повернись до кутка спиною і кинь зуб через голову.

Дівчинка все так і зробила.

- Тепер негайно лягай у ліжечко і постарайся заснути.

…Вранці Соня прокинулась від того, що хтось лоскоче її по обличчю. Вона розплющила очі і зрозуміла, що це сонечко своїм промінчиком лоскоче її в носик і щічки. Раптом дівчинка згадала про зуб.

- Бабусю, - покликала вона. – А мишка принесла мені зуб?

- Зараз подивимось, - сказала старенька, цілуючи онучку. – Відкрий ротик.

Софійка широко відкрила рот, а бабуня подивилася через окуляри на те місце, де вчора був хворий зуб.

- О, є новенький зуб, тільки дуже маленький. Поглянь сама у люстерко. Бачиш?

Дівчинка й справді побачила в люстерку маленький зубок, що ледь-ледь виступав між рожевих ясен на місці старого зуба. Вона радісно засміялася і, повернувшись у куток кімнати, весело сказала:

- Спасибі тобі, Мишко, за те, що ти виконала моє прохання.


Опубликовал admin 16. May 2011 · 2 Комментариев · 13736 Прочтений · Печать
Комментарии
#1 | Лиля 17. May 2011
А где можно ознакомиться с её произведениями в интернете. В лом идти в библиотеку?
#2 | земляк 13. August 2012
де можна купити книжки5
Добавить комментарий
Имя:

Проверочный код:


Введите проверочный код:

Вы подтверждаете что вы реальный человек? *


На главную страницу сайта







Комунальні платежі онлайн
СУМСЬКЕ ОБЛЕНЕРГО