Анатолій Удод , Проект в'їздного знаку міста Леб... , В'їздний знак міста , Вход в сквер , Вход в сквер , Тренеры. , Вхід до Школи №1 , Художественній музей , На юбилее Леднева Д.Я. , Троян Анатолій Григорович ,
На камені вічності (Василь Пазинич) , Город глазами иностранного туриста , Змінено назви вулиць в Лебедині , Как помочь мужу стать успешным? , Советы для Вашего успеха , Депутати по вулицях , ГРАФІКИ прийому громадян з особи... , Графік вивозу побутовиз відходів... , Сергей Рахманинов в Лебедине , Статут територіальної громади ... ,
Навігація
ПРИЙМАЛЬНЯ ГОЛОВИ

ВИ ЗАПИТУЄТЕ -
ГОЛОВА ВІДПОВІДАЄ

Приймальня міського голови

ІНТЕРНЕТ-ПРИМАЛЬНЯ


Последние комментарии
Новости
Нарешті це сталося ! ...
Крок влади можливо вір...
це не просто справедли...
Хочу присоединится к э...
Гуманізм чи безпорадні...
Статьи
Я вот тоже занялась ис...
Собирались заехать на ...
Телефонная линия между...
- Будинок, у якому в 1...
По какому адресу распо...
Фото
Поезжайте, например, в...
Романенко,он был замеч...
Для [b]Амжад[/b]. Напи...
Добрый день. Можно по...
Да, еще стоит пока. Ум...
Страницы
Смотрю и плачу! Моя ба...
[b][big]Сертификаты ци...
[big][b][color=#3333cc...
Голосуйте за Голод Юви...
Олег Труфаненко, скор...

Последние статьи
Город глазами иностр...
Змінено назви вулиць...
Как помочь мужу стат...
Советы для Вашего ус...
Депутати по вулицях
До Вашої уваги :

Радио он-лайн


ИГРЫ


Праздники Украины

Гороскоп на сегодня

Начните день с просмотра своего гороскопа и неприятных сюрпризов станет меньше

Композитор Стеблянко Александр Иванович










Яскравий приклад — видатний український фольклорист і композитор, музичний педагог, Олександр Іванович Стеблянко. Більше ніж за 50 років своєї фольклористичної діяльності він здійснив свій особистий подвиг — записав і обробив більше 2000 українських народних пісень, зберігши їх таким чином для майбутніх поколінь українців.










«Олександр Іванович… вирізнявся великим ентузіазмом, великою любов’ю до народної пісні, був скрупульозним у збереженні стильових рис, недоторканості пісенного фольклору, оберігав його народні риси…», — згадувала професор Харківського інституту мистецтв Г.О. Тюменєва. Вона казала: «Спадщина Стеблянка — цінна скарбниця української народної культури, записані ним пісні — це перлини пісенної лірики. У них відбивається епоха, яка пішла від нас і все ж залишилася з нами…». «Кращому збирачеві народної творчості О.І. Стеблянку» — так підписав збірку своїх віршів видатний поет Максим Рильський.

Власна композиторська спадщина О.І. Стеблянка цілком базується на українській фольклорній традиції. Це сюїта для оркестру народних інструментів на теми українських народних пісень, романси та пісні на слова Т. Шевченка «Сонце заходить, гори чорніють», «Зацвіла в долині…», «Тяжко, важко в світі жити», та ін., хорові та фортепіанні твори. Він пробував себе у театральній музиці, написав музику до дитячого спектаклю П. Капельгородського «Чарівні сопілки», усе життя працював над оперою «Москаль-чарівник».

Олександр Іванович був автором музикознавчих праць з українського фольклору: «Ладова структура і хроматизм української народної пісні» (1946), «Виконання народних пісень, ансамблів і народних хорів» (1952). Він упорядкував збірку «Українські народні пісні» 1965 року.

З роду Стеблянків

Початок історії роду Стеблянків майже казковий. Рід пішов з невеликого села у 20 км від Лебедина. Іще до війни воно називалося Стеблянки. Тепер це Гарбузівка. У середині XIX ст. там жили Іван Стеблянко та два його сини — багатий Іван та бідний Арефій. За переказом Федіра Івановича Стеблянка, за Арефія була обманом просватана наречена Ірина з багатого хутора Калюжного. У цій родині народився Іван Арефійович Стеблянко, батько Олександра Івановича Стеблянка. Усіх у родині прозивали Арехтовичами, то ж на прізвище Стеблянко їх ніхто і не знав.

Родина Стебялянків займалася хліборобством та ломовим вивозом: підвозили до залізниці ліс, цеглу, зерно, буряки та інші вантажі. У родині катали повсті — це ремесло було успадковане від діда Івана Лобка, батька матері, який самостійно навчився читати і писати, вчився де і як міг. Він приятелював іх вчителем-демократом Корнієнком, від якого знав багато цікавого.

Майбутній фольклорист народився 24 травня 1896 року в повітовому містечку Лебедині на Сумщині, де стала жити молода родина. Олександр Іванович був старшим сином у родині Стеблянків і найбільшим улюбленцем діда Лобка. Батько Олександра Івановича був людиной нестриманою, майже жорстокою. Дітей за непослух і провини ставив на гречку на коліна, навіть бив кнутом. Мати, Анастасія Іванівна, від природи мала лагідний характер, музичні здібності. Саме від неї хлопчик успадкував палку любов до народної пісні.

Біля джерел народної пісні

За спогадами Ф.І. Стеблянка, пісні у родині були завжди. На різдво ходили віншувати:

Я маленький пахолик,

Родився у вівторок,

А в середу рано

У школу видано,

Книжечки читати,

Христа забавляти,

Здрастуйте, з празником Різдвом!

Отримували за це коржики, цукерки. Хлопчики шкільного віку увечорі, на передріздв’яний Філіпів піст, ходили групками із змайстрованою самостійно зіркою. Спвали тропарь: «Рождество твое, Христе боже наш, возсия…» Оскільки мало хто розумів, що таке «возсия миру свет разуме», співали просто: «весемьдесят два разума». Господарі хати тоді не могли дати тільки цукерки, треба було давати і гроші.

Дорослі дівчата удень на Різдво колядували. Хазяїн двору казав: «Колядуйте Іванові». Хором співали:

«З полку до полку їхав Ванюша, край коню!

Грай, вороненький, сам молоденький, Ванюша!»

Винагороджували колядників пирогами та ковбасою. Для наколядованого добра носили із собою великий міх. Насамкінець збиралися у якоїсь удови на вечорниці, де й поїдали наколядоване. Усе це відбувалося на Різдво, 25 грудня, а під вечір, 31 грудня щедрували, а наймолодші на Новий Рік ходили посівати. Для того у кармани набирали житнє зерно, то ж вони заходили до хати і порціями кидали зерно на ікони, промовляючи:

«Сію, вію, посіваю, на щастя, на здоров’я!

Роди, боже, жито, пшеницю і всяку пашницю.

Здрастуйте, З Новим Роком! »

«Я й зараз ці звичаї поважаю…», — написав брат Стеблянка у роки, коли такі свята не були бажані. І додав: «Це дуже гуманно, коли діти з малих років навчаються повазі та добру…»

Перші кроки у музичній освіті

Сашка віддали на навчання у церковно-приходську школу, потім у вище початкове училище в Лебедині. Сашко дуже любив співати і брав участь у церковному і шкільному хорах.

Про роки навчання у церковно-приходській школі молодший брат Стеблянка згадує з теплом і радістю. Священник отець Василь Сушков, мабуть, навчав і його старшого брата, Олександра. «Кожного дня заняття починалися з молебну. Часослов читав дзвінким голосом хтось з третього класу. Всі інші співали, коли треба «Отче наш», і «Достойно» і увесь молебен закінчувався молитвою «Многая лєта». Вона була з мажорним мотивом, майже з танцювальним ритмом. Деякі старшокласники перекручували слова і співали: «Многая лєта, Їхала карета…» Вчитель диригував і у той же час підкрадався зненацька і хватав богохульника за вухо, давав такого ляща, що обличчя школяра палало як жар…»

За схвальними спогадами Ф. Стеблянка, вчителі церковно-приходської школи були досить освіченими: вони знали нотну грамоту, грали на скрипці, були регентами на кліросі церковного хору. Вони ж навчали співати по нотах і дітей, і дорослих. Часто учні гарно співали по нотах, але не вміли читати нічого з книг. Ці вчителі вносили музичну культуру у маси. Саме з такого шкільного хору почалася музична освіта Олександра Івановича Стеблянка.

Під час революції залучали церковні хори для співу радянських революційних пісень. Кумедно виглядало, коли «Смело, товарищи, в ногу» виконувалася у ритмі псальми «Іже херувими»…

Перші життєві університети

Усе дитинство Сашка пройшло у злиднях, важкій роботі. Але, не зважаючи на це, усі Стеблянки вчилися. У 1914 р., від початку Першої світової війни, у більшості шкіл дітям солдат видавали безкоштовні зошити та чорнила. Оскільки в Стеблянків батько був вже застарий для військової служби, діти Стеблянки зошитів і чорнил не отримували, що, за словами молодшого, Федора, їх дуже засмучувало.

Старшого сина у багатодітній родині, Олександра, вважали ні на що не здатним. Батько сварився, мати заступалася. У родині тяжко працювали, йому ж нічого доручити було не можна — все одно не виконає. Він тікав до річки — читати книжку, співати пісні. Намагалися пристроїти учнем до сільського землеміра. Але хлопець втікав звідти. Протягом кількох років дитину намагалися віддати у землемірне училище, але так він не зміг — не схотів цього зробити.

Було багато красивих поштівок, які зображували батальні сцени — про лихого донського козака Кузьму Крючкова. Неграмотні солдати приносили свої листи до матусі Стеблянків, бо вона могла дуже зворушливо їх читати. Писала ж вона старовинними закрученими фразами, от як: «всенижайшее почтение и низкий поклон от белого лица до сырой земли…», або ж «Кланяється тітка Горпина із своїми дітками…».

У синематографі демонстрували «туманні картини» про війну. Під час демонстрації місцевий співак могутнім баритоном співав «Спіть, орли, бойові»!

За спогадами молодшого брата Федора, «Сашко десь дістав книжку «Кобзар» якогось Шевченка. Книжку він ретельно ховав, але мати все одно про це дізналася та дуже налякалася. Мене це дуже зацікавило — що це за гріховна книга? Я тоді запитав в Сашка, щоб він мені щось прочитав звідти. Тож він прочитав «Садок вишневий…» Я прийшов у восторг: як гарно і зрозуміло, по-нашому, не по-панському!…» Він пояснював, що тоді усіх людей поділяли на панів і простих. Панами були всі ті, хто розмовляє російською, а прості люди були «хохлы», «малороссы», яких вважали якимись неповноцінними. «У подальшому, — писав Федор, — я… не один раз перечитував «Кобзар». Особливо впливали на мене історико-романтичні рядки про запорізьку славу… Наршеті нас признали за повноцінних людей. Як же не заспівати — «Ще не вмерла Україна і слава і воля!»…

Тоді ж Сашко вступив у Старобільску учительську семінарію. Батько розсудив: якщо з сина все одно нічого не вийде, то нехай хоч «у церкві галакає…» Саме тут музика захопила серце хлопчика назавжди. Він став керівником смеінарського оркестру, який виступав на всяких урочистостях. Десь на рік його відірвали від навчання і призвали у царську армію. Стеблянко був відправлений на фронт, але почалася ревоюція і Олександр втік з армії, аби закінчити навчання в семінарії. Закінчив навчання 2 березня 1918 року.

На початку 1917 р. у Лебедині дізналися, що царя скинули. Люди казали: «Як же це буде — без царя? Поставили б хоч якогось поганенького…» Солдати більше не хотіли відправлятися на фронт і на Соборній площі закололи штиком жандарма. За спогадами Федора Стеблянка, наприкінці 1917 р. у місто вступили петлюрівці-гайдамаки. «Мені навіть сподобалися вони — у синіх жупанах і червоних штанях, у шапках з китицями — гарцювали на вороних конях. Ну, справжні запорожці, як в Шевченка!…» У лексиконі з’явилося багато нових слів і прізвищ: «більшовики», «анархісти», «меншовики», «Ленін», «Троцький», «Керенський», «Корнілов» та ін.

Але влада змінювалася неодноразово: більшовики, німці, денікінці… У середині 1918 р. Лебедин зайняли німці. За спогадами Ф. Стеблянка, дітям дуже подобалися їхні штики, якими можна було пиляти, як пилкою, та прибори для їжі — вилки з ложками на одному шарнірі… Терор лебединці відчули від усіх — кожна влада жорстоко розправлялася з усіма, хто був до неї не прихильний.

Нарешті 2 грудня 1919 р. у Лебедині закріпилася радянська влада...

Шлях до пісні

Перші уроки музики і вміння грати на народних інструментах Олександр Іванович отримав від викладача співів, керівника лебединського хору О.І. Пінчука ще до вступу в учительську семінарію в Старобільську. Пізніше де б він не був, він намагався навчитися від знайомих вчителів музики, музикантів, яких зустрічав.

По закінченні семінарії Олександра Івановича Стеблянка було призначено вчителем у двокласну школу села Червленого. Там він брав участь у самодіяльності: керував хором і оркестром народних інструментів та у театральних постановах — виставах «Назар Стодоля» , «Наталка Полтавка».

До 1920 року Стеблянко працював у Червленому, потім його перевели у с. Романівку (Малий Вистороп) Лебединського повіту. Низька вчительська платня спонукала Стеблянка батракувати, але праці у музичних гуртках він не припиняв. При відступі денікінської армії Стеблянка мобілізували, але Олександр Іванович втік звідти.

В 1921 р. Сашко вступив до Харківського музично-драматичного інституту. Самородок з Лебедина одразу звернув на себе увагу приймальної комісії. Композитор Арсеній Корещенко записав у протоколі: «У т. Стеблянка чудові музичні дані, у нього абсолютний слух (явище в природі рідкісне), прекрасно розрізняє будь-які найскладніші акорди та їх послідовність...». А його товариш, майбутній композитор Валентин Борисов згадував: «Нас покликав Семен Семенович Богатирьов, який у той час завідував кафедрою теорії композиції, і запропонував подивитися на диво. І справді, як можна було назвати людину, що сиділа за роялем і виконувла нескінченну кількість зворушуючих своєю красою українських народних пісень! Це дійсно було диво!»

Навчання давалося нелегко. Стипендії не було зовсім, треба було й допомогати родині, тому траплялося працювати вантажником, робітником-ремонтником трамвайних ліній, на різних сезонних роботах. Доводилося кидати навчання, потім повертатися до нього знову. Одночасно з навчанням, Олександр Іванович працював керівником хорового гуртка кооперативних курсів (1923 р.), керівником музичного виховання 18 трудшколи, викладачем теорії музики в музичних класах при консерваторії (1924).

Навчання в інституті продовжувалося до 1926 року, коли Стеблянко закінчив курс в професора С.С. Богатирьова. Він вчився разом з майбутніми видатними діячами українського мистецтва — М. Колядою, А. Мейтусом, А. Штогаренком, Г. Тюменєвою.

Продовжуючи творчу і викладацьку роботу після закінчення Консерваторії, у 1927 р. Олександр Івнович стає керівником музичного виховання 22-ї школи Харкова, в 1928 р. — і в 7-ї трудовій школі, з 1929 р. — ще й в 2-й трудовій школі. В 1930 р. Стеблянко став викладачем теорії музики Харківського музично-театрального технікуму, у тому числі і на робфаці при ньому. З 1930 по 1933 р. викладав музично-теоретичні дисципліни і в технікумі, і в консерваторії і в робітничій консерваторії.

За спогадами одного з учнів О. Стеблянка, Миколи Лисенка, який слухав у Музично-театральному технікумі музичну теорію і «першу гармонію», Харків говорив тоді переважно російською мовою. Але незважаючи на це, «наш педагог викладав свій предмет тільки українською, і з радісним захопленням ілюстрував теорію прикладами з української народно-пісенної творчості…» Лисенко згадує про бажання Олександра Івановича пертворити народний примітив на високохудожню перлину народного мистецтва. «Коли він награвав і наспівував якусь пісню, то на моїх очах перетворювався на диригента, співака, бандуриста, скрипаля…»

Біля джерел народної пісні

Збирання і записування музичного фольклору стало справою цілого життя Стеблянка, його невгамовною пристрастю. Він записував пісні на слух безпосередньо від виконавців. Перші свої записи Олександр Іванови зробив від матері Анастасії Іванівни, рідних, від родички, співачки Марусі Гриценко, сусідських парубків і дівчат. Молодий фольклорист обійшов весь Лебединський район: Московський Бобрик, Кам’яне, Будилка, Михайлівка — всюди заходив щось нове і цікаве. Записував пісні від співака Бориса Гмирі та його родини, які були лебединцями. Разом з композиторами В.Т. Борисовим, М.Т. Колядою та М.Ф. Тіцем їздив збирати пісні на Донбас.

Записувати пісні тоді було дуже нелегко: культурний рівень в 20-30 роках був невисокий не лише серед сільського населення, але й серед окремих керівників. То ж для того, щоб Стеблянку хочби якось допомагали, один з райвиконкомів видав Олександру Івановичу таку довідку: «Представнику цього О.І. Стеблянка Вам належить безотлагательно і неукоснітельно прийняти всі заходи по збиранню культурного фольклору…»

У сільрадах не розуміли: «Зерно, кукурудзу здали, поставки м’яса і яйця теж. Чого ж вони ще хотять?…» Один здогадався: «Фольклор — це медоносна культура». Але коли одержали довідку, то вияснили, що медонос має назву «фацелія», а не «фольклор». Довелося Олександру Івановичу пояснювати і переконувати, поки нарешті він почав записи.

У тридцяті роки люди були налякані кампанією проти «ворогів народу», не розуміли, які вони, ці «вороги», підозрювали їх у будь-кому, хто не був їм зрозумілий. Одного разу Олександр Іванович переконував голову сільради про необхідність запису фольклору, а голова наказав міліції його затримати та доправити у район. Черговий помістив затриманого у камеру попереднього ув’язнення, де сиділа «шпана». До Олександра Івановича звернулися з такими словами: «Ну, что, братишка, прямо с операции сюда доставили?..» Стеблянко намагався пояснити, але йому казали: «...будь фраером, говори все, как было…» Так було до ранку, доки не прийшов капітан міліції, який уважно розібрав довідку Олександра Івановича і зробив страшний наганяй голові сільради. Той був ладен зробити для фольклориста все, що завгодно, аби загладити провину.

Під час експедицій часто доводилося переконувати й людей, знаходити шляхи до їхніх сердець. Одного разу Стеблянку показали бабцю, яка знала велику кількість старовинних пісень, але цю богобоязливу жінку узяв сумнів, чи не є Олександр Іванович агентом-іскусителем самого Сатани? Олександр Іванович згадував: «Знає якась бабуся багато-багато пісень, та нікому їх не заспіває, бо її пісня — це її таємниця…» А один з старих дідів, від кого фольклорист намагався щось записати, заліз на піч і не злазив — не розумів, нащо це потрібно, і дуже боявся. Тоді люди, які співчували музиканту, порадили: «Дайте йому лише одну чарку горілки — і він заспіває…» І дід заспівав — так, що Олександр Іванович не встигав за ним занотовувати. Іноді люди соромилися співати чужому чоловіку, тоді Стеблянко вдавався до хитрощів: сам починав співати, навмисне перекручуючи мотив пісні. Обуренню співців не було кінця, і вони показували, як треба співати, чого й було треба.

До кінця життя Олександр Іванович беріг у своєму серці згадку про них, простих людей, які відкривали йому свою душу-скарбницю, віддавали коштовні перлини — українські народні пісні.

Не топила, не варила,

На припічку жар, жар…

Як поїду з Лебедина,

Комусь буде жаль, жаль…

Особливо був закоханий Стеблянко у співуче, голосисте село Московський Бобрик під Лебедином. Сюди приходив ще юнаком, студентом консерваторії, потім — сивим викладачем консерваторії, відомим фольклористом.

Сині води,

Тихі води!

Береги крутії.

За столом сидять жельмани,

Хлопці молодії…

Вже давно немає тих народних співачок, від яких записав багато пісень — Олени Піщанської, Єлизавети Паськової. А пісні — вони живуть і сьогодні…

У Деркачах Олександр Іванович записав 30 веснянок, деякі — у багатьох варіантах. «Вище млина калина», «Меланка ходила», «Тума таночок водила» сьогодні відомі завдяки праці О.І. Стеблянка. Історичну пісню «Про Семена Палія і гетьмана Мазепу» Олександр Іванович записав від кобзаря Ю.Г. Сенченка, соціально-побутову — «Сади ж мої, сади…» — від колгоспниці с. Уплатного, «Забєлєлись снєжки» — від В.В. Мигая з села Польова. Був він у Мелкунівці й Лимані Зміївського району.

Кожного літа Олександр Іванович відправлявся збирати фольклор по селах. Він пішки обійшов Харківську і Сумську області, побуівав на Полтавщині і в інших областях України. Всього ним було зібрано близько 2000 пісень. Десь близько 100 пісінь, записаних Стеблянком на Кубані і в Ставропольському краї, на Кавказі, у травні 1941 р. фольклорист надіслав у київське видавництво. Весь цей доробок загинув під час війни. Багато записів Стеблянка загинуло під час бомбардування і руйнації харківського будинку фольклориста.

Вчений і війна

У 1941 році Олександру Івановичу було вже сорок п’ять. На фронт його поки не брали, але ганяли рити окопи на підступах до Харкова. Тоді вони з сестрою Дашею ( Стеблянко Дар'я Іванівна - 01.04.1903 -16.06.1979., похована в Лебедині , примітка В.Лобінцева ) жили на Молочній, 16 у Харкові. У німецьку окупацію місто лишилося без провіанту, люди вимирали з голоду. В Олександра Івановича почалася дистрофія. Довелося разом з сестрою пробиратися з Харкова пішки до Лебедина — 200 км поневоленої німцями землі. В дорозі харчувалися мерзлою картоплею та збіжжям, залишеним на полях. Ледве живі добралися до Лебедина. Мати Олександра Івановича мешала по вул Чапаєва, 19 в Лебедині, була хвора, запасу ніякого, довелося самотужки возити з лісу дрова, тягти напівголодне існування.

У кінці лютого 1943 року Лебедин був звільнений Радянською армією, але вже в березні війська знову відступили. Олександр Іванович вступив до армії і відступав з військами до міста Старий Оскол. Його оприділили у саперну частину, навчили розмінуванню мінних полів. Так, бувши мінером у складі 1-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії, Олександр Іванович дійшов до Кременчуга, де важко захворів і на початку 1944 р., став інвалідом II групи й був демобілізований з лав Радянської Армії. До середини 1944 р. іще жив у Лебедині, де трохи підлікувався. Треба було повертатися у Харків.

(Його сестра Дар'я Іванівна до кінця життя прожила в Лебедині, померла 16.06.1979 р. прим. адміна сайта www.lebedin.net В. Лобінцев)

Іще у шпиталі Олександр Іванович знайшов свою долю — його дружиною стала Варвара Антонівна Півень. У травні 1946 року народилася дочка Наталя.

…Харків, зруйнований війною, почав відроджуватися. Відновлювали роботу установи, творчі організації, повернулися учбові заклади. Спочатку Олександр Іванович був методистом, згодом очолив Обласний будинок народної творчості. Найкращі українські пісні, виконувані хоровими колективами Харкова, зазвучали у програмах Харківського радіо. «З попелу і руїн піднімалася духовна культура народу, — пише дослідниця творчості О. Стеблянка І.Я. Бєленкова, — і у цьому відродженні немала частка праці належала Олександру Стеблянку…»

Повернувшися до роботи в консерваторії, Олександр Іванович організував кабінет музичного фольклору, намагався створити умови для широкого навчання навичок запису народних творів. Музична фольклористка повинна була стати державною справою, роботою для багатьох музикантів, а не одинаків-фольклористів. Одночасно Стеблянко продовжував працювати у музично-театральному технікумі, інших установах.

«…хоч і труду мав досить,

Дивнії перли виносить…»

— написав колись Іван Франко про тих, хто шукає істини у книжках. Стеблянко шукав істини і знаходив її у музиці, у глибинах народної пісні. Взявши від народу його багатство — народну пісню, Олександр Іванович прагнув повернути її у маси, розуміючи, що без життя у народі вона стане лише застиглим музейним експонатом. Він виступав з лекціями про народну творчість у Деркачах Харківської області, у Московському Бобрику, Будилці і Михайлівці Лебединського району, допомагав керівникам ансамблів і хорів у виконанні народних пісень.

На своїй батьківщині, в Лебедині, Олександр Іванович користувався великою повагою. Пісні у його обробці виконували хорові колективи з Лебедина і Сум. Великим ентузіастом і пропагандисткою стала хормейстер з Сум, племінниця Стеблянка, Ніна Григоріївна Сіробаба. Особливо часто виконувалися «Летіла зозуля», «На воротях півень-начик» , «Іще сонце не вставало», частівки «Про дружбу України з Росією», «Ой, сосна» та ін.

Згодом Олександр Іванович став чи не єдиним знавцем пісні східних регіонів України, міг по манері виконання тієї чи іншої пісні точно визначити, звідки походить співак — майже як містер Хіггінс у «Пігмаліоні» Бернарда Шоу, який міг за вимовою слів визначити походження людини. Берегти його було б, як національне багатство, твори видавати… Але якось не склалися відносини між фольклористом-подвижником і державою.

Єдина тоненька книжечка пісень Харківщини — ось і усі прижиттєві надбання. У 1965 р. пісні Харківської області, зібрані Стеблянком, були видані невеликою окремою збіркою. Пісні Сумської області видавництво затримало через ніби-то плутанину у текстах (де вживані і українські і російські слова). З літературною обробкою Стеблянко не погоджувався, розуміючи, що таким чином пропаде аутентичність текстової частини записів. Тому друга збірка — другий випуск видання «Пісні Слобідської України», у яку війшли пісні, записані на Лебединщині — була підготовлена тільки у 1998 р. Її підготувала викладач Харківського університету мистецтв Л. Новикова.

На ювілейному вечорі, присвяченому О.І. Стеблянку, професор університету мистецтв Г.О. Тюменєва сказала: ці пісні «не можуть не побачити світ, бо повинні стати надбанням тих, у кого їх було взято — широких мас народу…»

«Збирання фольклорного матеріалу було тяжкою працею, що вимагала повної віддачі фізичних і моральних сил, подібно тому, як це робив у свій час демократ-просвітитель Григорій Сковорода…», — казав брат Стеблянка, Федір. Пізніше із видатним філософом порівнював Стеблянка і професор Харківського педуніверситету Кім Балабуха у статті «Біля чистих бродів». Це саме так і виглядало: усі експедиції — власним коштом, записи — на старенькому фонографі, усюди — пішки. Лише до свого ювілею отримав старий фольклорист дорогоцінний подарунок -- магнітофон від Спілки композиторів.

Вийшовши на пенсію, Олександру Івановичу призначили мізерне пенсійне забезпечення. Його намагалася якось підтримати Спілка, надаючи безкоштовні путівки у Будинок відпочинку працівників мистецтва у Ворзелі. Але для утримання родини цього було замало: вчений і фольклорист не зробив на старість ніяких заощаджень. Єдиним його надбанням були пісні…

Коштовні пісенні перлини

Пішком від села до села

По нашій збирав Україні

Від Росі до Ворскли і Псла,

Вслухався у пісню народну,

Як хлібом підходить душа.

Як ріки шумлять повноводні,

Співає народна душа… —

Написав лебединський поет В. Дудченко.

Олександр Іванович Стеблянко виніс з глибин народної творчості дивнії перли української пісні і подарував їх нам, нащадкам. Він здійснив подвиг самовідданості справі, якій служив усе своє життя. Збережімо ж ці перли у наших душах.


Материал публикуется по материалам сайта www.h.ua

Опубликовал admin 05. January 2011 6376 Прочтений · Печать
На главную страницу сайта







Комунальні платежі онлайн
СУМСЬКЕ ОБЛЕНЕРГО